Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.

На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.

– Тобi чого? – пита старшина.

– За грошима, – кланяючись, одказує Прiська.

– Якi тобi грошi? Прiська розказала.

– Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька – пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?

– А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти – чи й дiйду я? – криючись iз своїми думками, одказує Прiська.

– Може, й прийде, Дожидай.

Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: «А що – узяв?» За ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: «Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже». – «Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – I посередник тiї заспiває!..» – I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: «Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн – сиди!.. Де се воно видано – тиждень чоловiка у чорнiй держати?..» – «Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!» – донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…

«Всюди своє лихо, – думалося Прiсьцi, – та чужим людям воно за смiшки».

– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.

– I то все на прохолоду, – угадував другий.

– Авжеж! – додав третiй…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:

– Тут старшина?

– Тута.

Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.

– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.

– Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!

– А на пропiй є? – крикнув старшина.

– З шинку i не вилазять, – пiддав тихо Грицько.

– У чорну їх! – рiшив старшина.

Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. «Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?» їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!

За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:

– А ти нащо з теї два карбованцi задержав?

– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

– Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, – хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.

– Це з неї? – спитався Грицько.

– З неї.

Грицько усмiхнувся.

– Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.

– Так он у його, молодице, твої грошi, – сказав старшина i пiшов у волость.

Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.

– Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? – тихо спитала вона.

– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.

– Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?

– Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.

– А менi ж хто вiддасть?

– Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.

– Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.

– Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.

– Коли ж приходити?

– Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:

– Як пiсля свят? Менi до свят треба.

– Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.

– В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! – чулося помiж народом. – Он, мого полтиника заїв…

– А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…