«На розпутті» Бориса Грінченка – соціально-психологічна повість, присвячена традиційній для автора темі української інтелігенції***. Герої – люди різних напрямів і поглядів, що й обумовлює назву творів. Борис Грінченко відомий як талановитий прозаїк, автор творів «Батько та дочка», «Сонячний промінь», «На розпутті», «Дзвоник», «Хатка в балці», «Дрібнички», «Князь Ігор», «Брат на брата», «Панько», «9 січня», дилогія: «Серед темної ночі». «Під тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хліба», «Сам собі пан».
НА РОЗПУТТІ
І
– А, нарешті й ти!
– А хоч би й я!
І два молоді інтелігентні парубки, привітавши такими словами один одного, додали потім, цілуючись:
– Здоров, здоров, братику!
Можна було бачити з їх привітання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.
Той, що приїхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сірі очі в його дивилися сміливо, енергійно, гордо; тонкі губи стискалися твердо й міцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певністю в собі; розум, що виразно світився в очах, проймав кожну риску на інтелігентному видові.
Другий, той, що стрівав свого товариша серед невеличкої міської світлички, був зовсім не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокійне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самі ясні вуси, а в цього невеличка борода і очі темні сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачісане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко і розчі-сано по-мужичому на лоб. У всій постаті, як спершу глянеш, брало очі тільки одно: був із себе дужий. Правда, очі дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.
Перший був - Гордій Раденко, а другий - його друг та товариш змалечку - Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в університеті, тільки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультеті. Обидва, відколи зробилися студентами, жили взимку вкупі, а влітку їхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко - до свого опікуна й дядька. Раденко матері не знав,- вона вмерла в той день, як він, її перший син, побачив світ; через п'ять років умер і батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе і виховав дядько, бо що після батька зосталося, те за позички пішло. Обидва хлопці і цього року, як здали останнього екзамена в університеті, поїхали на село; але Гайденко приїхав назад до міста раніше на місяць: батько одну таку справу в місті, що треба було щодня тут бути, і узяв се діло собі. Клопочучися тією справою, працюючи в книгозборі, він дожидався свого товариша, і оце, нарешті одного веселого літнього дня 189... року Раденко приїхав.
Обидва були раді, а надто Гайденко.
– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не їхав?
– Ат,- махнув рукою Раденко і почав розказувати через віщо. Розказав також, що дядько дав йому тільки 500 рублів на початок господарства, переказував деякі сільські новини,- а поки покликано їх обідати.
По обіді обидва пішли з хати. За будинком, у тісному міському подвір'ї, клаптик землі заріс вишниною. Се звалося "садом", і в йому в одному місці був холодок. Туди й прийшли наші парубки та й полягали на траві.
– Гарно!
– сказав Гайденко.
– Надзвичайно!
– відмовив іронічно Раденко.- Кращого й бути не може над цю мізерію.
– Ну-ну, не лайсь!
– усміхнувся Гайденко.- Адже сам сюди пішов - усе краще, ніж у хаті. Не скрізь же такі сади, як у твого дядька.
– Хто вже приїхав?
– перепинив Раденко.
– Тільки Квітковський у місті.
– А! Квітковський! А що ж він?
– Більше нудьгує...
– Чудні є люди на світі!
– промовив, трохи підводячись та
спираючись на лікоть, Раденко.- Чого він кисне? Мучиться над "світовою загадкою"?
– А хоч би й так.
– Und еіn Nаrr wartet аuf Аntwort!.. [1]– промовив крізь зуби Раденко.- І не діждеться!
– додав трохи згодом.- Якого тут чорта розуміти? Хіба шукати безсмертя душі, чи що? Чи може, загубивши персонального бога,- шукати бога - світову силу, як то роблять німці? Так се ж тільки німці можуть робити!
– Помиляєшся; почали се робити не німці, а греки.
– Один кат! Я розумів життя так, як воно є, одкинув усі ілюзії, всі забобони - і дивлюсь на світ тверезо. Я розумію своє становище.
1
– І дурень чекає на відповідь (нім.)
– Становище дресированої товарний,- промовив замислений Гайденко.- Таким поглядом, такою відмовою не можна задовольнитися.
– Ти завсігди був метафізиком,- махнув рукою Раденко,- а тепер цей Квітковський ще далі, здається, тебе на той шлях посунув. Кажи - ще що у вас є?
– Кажу ж: нічого! Хіба що стрівся недавнечко з Давиденком.
– Він досі в своїй управі?
– І досі, і опріче неї більш нічого не хоче знати. Я, каже, земський діяч, і цього з мене досить.
– Якби ж з тієї діяльності була яка користь... Ну, в усякому разі - я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповідач,- промовив Раденко.- Завтра зайдемо до Квітківського,- тільки я боюсь, що він буде через лад кислий.
– Ти сьогодні злий! Квітковський кислий ніколи не бува,- він тільки нервовий дуже. А тепер він навіть спокійніший - з того часу, як Ганна Михайлівна приїхала.
– Се його сестра, та, що ти з нею "друзями змалечку"?
– спитав Раденко.
– Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаєш, що я тільки два роки у їх прожив, та й то не змалечку, а вже тоді, як у гімназії був.
– Та як ти в їх опинився? Я забув.
– Тоді ще живий був їх батько, а мій батько був знайомий з ним та й оддав мене до їх на кватирю.