Натовп рушає. Десь серед цієї незліченної кількості людей є батьки Назара Войтовича. Вони приїхала підтримати батьків Устима Голоднюка. Вони крокують за труною, юнака так само, як вчора йшли за труною сина. Ще недавно зовсім чужі люди приїхали підтримати людей, які переживають те саме горе, що і вони.
Люди йдуть. Ми з сестрою тримаємося за руки. Я бачу на дорозі квіти. Останній шлях Устима всіяний квітами. Мені на очі находять сльози, але я стримуюся. Не буду плакати. Не зараз. Вдома. Сама. Коли ніхто не побачить.
Дивлюся на ці квіти. Дивлюся на людей. Кожен проходить цей шлях по – своєму. Хтось розмовляє і намагається відволіктися, хтось плаче, хтось просто мовчить.
Я озираюся, позаду мене море людей і переді мною теж люди. Я не бачу ні початку, ні кінця цій колоні. Чую хтось каже, що приїхав з Вишнівця, а хтось з Тернополя.
