Шрифт:
— Та й інші чують те, тату! Доперва тут зачув я, що таке мужик. Там, у полі, ми сього не чуємо! Хто се нам має там казати? Тут чоловікові отвирають очі. Я знаю, — тягнув дальше роздразненим голосом, — за що мужика мають. За один день та й чоловік почує й навчиться стільки, що й удавився б тим.
Відтак оповів півголосом, що йому розказував один камрат, що вже довше служив і був якийсь час буршем у одного офіцера.
— «По півтора році, — оповідав він мені, — просив я о відпустку на святу неділю. Моя мама дві неділі перед тим умерла, й лишився лише тато, слабовитий, темний старець, із трьома цілком молодими сестрами. Мама несподівано вмерла. Все лишилося, як поражене, по ній. все було без голови. І написали по мене. ніби найстаршого. Я просив свого пана о відпустку. Я мусив іти додому. Небіжка мама плакала за мною кривавими сльозами, як я йшов із дому. Дома лишилося тоді по мені все, як би сокирою перерубав.
Я просидів дома два дні. Як повернув, був уже враз із дниною третього дня тут і увійшов до пана в хату; він скочив до мене червоний, як буряк.
— Де ти був? — ревнув до мене. Мене обняло холодом.
— Мельдую покірно, пане лейтенант, я був на урльопі [82] дома!
Він гримнув мене в лице.
— Ти, проклята собако, ти тепер приходиш? — верещав. — Я тобі лиш на одну днину урльоп дав! Знаєш ти те? — сопів із гніву.
— Прошу пана лейтнанта: мені казали при компанії [83] , що я маю два дні.
82
Урльоп — відпустка.
83
Компанія — рота.
Тарах — другий раз. А потому:
— Мені все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав порядок.
Що я мав казати?
При війську не вільно відповідати. Ані писнути. ані рота не вільно створити, ще гірше потім. Він ще багато говорив, а потім: — Марш!
Я пішов.
Тоді було мені так, як би мене гадина в серце вкусила. А дома я ані пив, ані гуляв, ані колачів не їв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що мені здавалося, що ходжу по коліна в сльозах. Бідні сестри вилетіли проти мене, як мокрі птахи, а бідний темний батько плакав гірко.
«Дотепер бодай вона тебе виділа, — говорив, — а тепер навіть вона тебе не видить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч.»
І на все те мав лиш два дні, та й за ті.»
Він урвав і не міг із жалю говорити.
— Та й тому кажу я, тату. — тягнув дальше хлопець і також не докінчив. — Візьміть мене з собою звідси, тату! — вирвалося знов, як передше, болісно з грудей хлопця. — Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть, що хочете, нехай мене пустять!
Старий дивився на сина.
— Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! — сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.
Син витріщився на нього.
— Аякже! Я виджу!
Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.
Син злякався.
— Тату!
— Я йду вже, синку!
— Та як же? Сидіть іще!
— Чого? Що я тобі такого? Ади, не віриш татові! Я тебе не можу з сього врятувати. Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене!
Він говорив із морозячою повагою і рішучістю.
— А я думав про вас день і ніч! Зірвав собі очі за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пішов до вас. Плачучи, гриз кулаки свої, аби жаль переходив, та я лиха не накоїв, а ви.
— Мовчи!
Він не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався і вмовк.
Не говорив більше ані слова. Відчув відразу, що розсердив батька, а не мав ані слів, ані відваги направити сього. Довкола нього й на нім тяжіло щось, а до того нараз пробудився в нім голос: «Тато сидів, мов собака, на землі, а ти.»
«Собака, собака! — скричало голосно в нім, як голос лейтнанта, про якого щойно оповідав. — Мені все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох.»
Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимаршируе зараз на егзецирку [84] за місто, та хто там ще не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.
Один вояк приступив до Івоніки й сказав:
— Ідіть додому, бадіко! — і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: — Не гайся!
84
Егзецирка — військові вправи.
Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.
— Ви вже йдете, тату, вже йдете? — сказав хлопець жалісно. — Коли прийдете знов? Приходьте, інакше я страчуся!
Він говорив, як у гарячці, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер [85] і торністру [86] , чи прощатися з батьком.
— Зараз будуть нами гнати, як псами, — кликнув, — але най-но, най!
Помахав грізно п'ястуком і убирався скоро в плащ. Старий позирнув на нього і, подаючи йому два пальці, докинув півголосом:
85
Гвер — гвинтівка, рушниця.
86
Торністра — ранець.