– Гарненькі! – прицмокнув язиком. – Ти чуєш, Чоро? За таких можна взяти в Стамбулі по копі золота! – Він, як і син, добре говорив по-українськи. – Або й по дві, клянусь аллахом!..Якщо ми їм не знайдемо іншого місця… – При цьому він ще раз пильно глянув на Стеху.

Чора промовчав, мабуть, не смів перечити батькові. А мурза нахилився з коня, пальцями взяв Стеху за підборіддя.

– Як тебе звати, красуне?

– Стеха, – тихо відповіла дівчина, благальне дивлячись на чоловіків, котрі напружено стежили за кожним рухом мурзи.

Вона боялася, що один їхній необережний рух може призвести до фатальних наслвдків. Але і Младен, і Ненко, і Якуб, ніби змовившись, мовчали, розуміючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нічим не можуть допомогти ні Златці, ні Стесі, ні іншим Арсеновим родичам, а тільки зашкодити. Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити їх, аби лиш усунути перешкоду на шляху до оволодіння таким дорогим товаром.

Кучук заглянув у розширені від жаху очі Стехи, промовив:

– Гарне ім'я… – потім повернувся до Златки. – А тебе? Дівчина не відповіла і відвернулась. Мурза гнівно випростався в сідлі. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дівчину.

– Не смій бити, мурзо! – Хлопець зблід, витягнувся як струна. – Ти ж знаєш, що у нас жінок не б'ють!

Мурза притримав руку, здивовано витріщився на юнака. – Ти хто такий, рабе, що смієш мені перечити? – І шмагонув його по голові. – Хіба не розумієш, що й ці дівчата, і ти, і всі ви – то мій ясир! Хочу б'ю, хочу – заб'ю! – І він знову оперіщив хлопця.

Невідомо, чим би закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.

– Що тут трапилося? – спитав передній, осаджуючи баского білого коня.

Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з-під соболиної шапки бистрий погляд.

Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.

– Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!

Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з-за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?

Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:

– Цю сім'ю я заберу з собою в Корсунь!

– Слухаюсь, пане полковнику, – вклонився Свирид Многогрішний.

– Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.

– Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетів з лиця усміх.

– Чекай, чекай, полковнику! – сказав він насуплено. – Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.

– Я слухаю, мурзо, – повернувся до нього полковник.

– Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!

– На якій підставі?

– Військова сила в моїх руках… Це мій ясир!

– Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!

Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.

– То з Правобережжя… А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!

– Все одно… Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?

– Але ж я повинен одержати щось за цей похід! – вигукнув розлютований мурза. – Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?

– Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить…

– Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!

– Звичайно, можеш, мурзо… Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!

– Тьфу, шайтан! – плюнув мурза. – Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!

– Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! – відрізав полковник.

Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.