— А чого це ти, Олексію, забарився?!

Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.

Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках — велика коробка з пишним бантом.

— Проходьте, проходьте, гості дорогі! — підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл — дві чисті тарілки, виделки, чарки.

— Штрафна! Штрафна! — загорлав Микола й ну наливати.

— Іди зі своєю штрафною! — Маруся йому. — Дай молодих привітати!

Миколу ліктем — ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.

— Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, — замовкла та коробку німцеві у руки — тиць. — Оце подарунок наш.

Коробку віддала, з Миколиних рук чарку прийняла, одним ковтком випила, рукою до грудей — безпорадно, розгублено. Стьопка коробку в руках тримає, на Марусю дивиться — а намисто де? Нема коралів. Виблискує на Марусиних грудях прозоре намисто з гірського кришталю, і через той прозорий холодний блиск наче й сама Маруся стала прозорою і тьмяною.

— Ну, тепер і мені налийте! — чує німець Льошчин голос. — Тепер я вітатиму. — Чарку підніс вгору. — Ну, що, Стьопко! І тебе окрутили? Ох те кохання… Хоч скільки від нього бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне! — Розсміявся. — Степане… Тетянко! Кохання вам міцного! Любові красивої та незрадливої! Кохання у радості та горі.

Льошка говорив, говорив про любов, а німець бачив, як налилися гнівом Марусині очі, як недобра, ображена посмішка вразила вуста, як спина вигиналася, підборіддя — вище, вище… Стьопка перелякався Йому здалося, ще мить — і Маруся вибухне, лясне Льошку по щоці, закричить на усе весільне шатро: «Та яка там любов, чорти б вас усіх позабирали? 1Чи ви тут усі сліпі зібралися, їй-богу?! Нема між німцем і горбоносою ніякої любові! І не буде 1Чуєте?! Ніколи не буде! Нізащо!» Стьопка розгублено закліпав оченятами, передав Тетянці велику коробку з пишним бантом і уже був ладен простягнути до Марусі руку, плюнути на всю цю комедію і сказати їй, що, хай вона не хвилюється, він її ніколи не покине, як наштовхнувся поглядом на голі без червоного коралового намиста Марусині груди і опустив голову: чого це вона намисто не вдягла?!

—.. Тому п'ю за молодих і хай… — Льошка випив, огірка до рота вкинув і скривився. — Ох і гірко!

— Гірко! Гірко! — загорлали рокитнянці. Чарками задзеленчали.

Стьопка потягнувся до Тетянки, наштовхнувся на велику коробку, яку та усе ще тримала у руках, поцілував — як ото пилюку змахнув, — незграбно нахилившись до нареченої через коробку.

— А що у коробці?! — закричали гості. — Тетяно! Відкривай уже! Потім націлуєтеся.

Тетянка з цікавістю зірвала пишний бант, розкрила коробку і не втрималася:

— Яка краса!

Гості повитягували шиї, Стьопка і той у коробку зиркнув, хоч боявся, що Маруся утне якесь паскудство, та — ні: у коробці лежав комплект постільної білизни краси неймовірної, тонкий батист білий весь у квітках рожевих ніжних, мережка по краю. А на тих простирадлах невагомих — важке намисто коралове.

Тетянка зойкнула, долонькою рота затулила.

— Марусю! Невже своє намисто віддала?!

Маруся брову серпом вигнула.

— Чого це?! Я свого ще нікому не віддавала!

— У місті купили! — Льошка пояснює, а Стьопці очі червоним залило: «Що ж ти твориш, Марусько!»

Увесь настрій споганила. І гості тепер німцю — дурні та п’яні, і Тетянка — носом у щоці яму проколупала, і Старостенко — упиряка, бо змусив у хату чужу жінку привести, і уся ця дурна затія — ганьба та сором. Стьопка пив та цілувався, цілувався та пив, і ніхто з рокитнянців не побачив нічого дивного у поведінці молодого — усі на класних свайбах такими були. Тільки й здивувалися, що німцевому гонору, бо, коли сяюча Тетянка швиденько дістала з коробки важке коралове намисто і вдягла на шию, Стьопка вишкірився і процідив:

— Зніми! — І зиркнув на Марусю гнівно.

Маруся з Льошкою сиділи на почесному місці неподалік від молодих, поруч із головою та його жінкою.

— Марусю! А що це ти засмучена, як та світла печаль невтішна? — спитав Старостенко серйозно.

Стьопка почув, насторожився.

Маруся повільно розправила плечі, всміхнулася, до чоловіка притулилася:

— Оце вирішили дитинку завести та так старалися, аж повтомлювалися.

Німець почервонів. Старостенко реготнув, Льошку по плечу поплескав: