— А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.

Орися, як не трималася, розхворілася якраз після похорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувалася. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помічати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із надокучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала:

— Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає.

Була в тому частка правди Льошка повісився б од образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити бридкому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і заробляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Маруся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала.

— Марусю, я оце подумала — нащо нам старими образами жити…

Маруся всміхнулася, як окропом на лице.

— Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала?

Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини дістала і не втрималася, похвалилася: — Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ти казала. Дарма я на тебе погане подумала.

— Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлюся, людям не брешу.

— Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний?

Маруся розсміялася.

— Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки раз і торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміряла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила плаття пошити і піти собі коханця шукати?

Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліотекарка очі до стелі підкотила.

— А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю…

— І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образилася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути.

— Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто?

— Нащо?

— Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі вирячила і прошепотіла: — По-пе-рек!

— Голова? — не повірила Маруся.

Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала подробиць, бо чого їх ховати, як про головне проговорилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ніна Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічого подібного знайти не може.

— Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся.

— Близькі стосунки народжують дуже хвилюючі відчуття, — пограла бровками Тетянка. — Можливо, це і є любов, бо як він мене…

— Стривай, — перебила її Маруся — Ти оце мені прийшла про свої злягання розповідати чи плаття шити?

Бібліотекарка насупилася, і Маруся раптом подумала, що тепер завидлива і взагалі-то нещасна Тетянка стає небезпечною людиною, бо може підбурити Поперека до будь-якої дурні. Напружилася… Згадала, як сама Льошку Попереком обізвала. Напружилася ще більше і раптом тихо сказала:

— Стерво! Йди геть! Не буду тобі шити!

Тетянка не погрожувала, як думала Маруся, не розревлася, тільки почервоніла як буряк, згорнула матерію і вискочила з хати. А Маруся сіла — й ну думки перебирати. Надовго задумалася. Юрка з дитсадка забрала, до Орисі зазирнула, пішла з сином до нової хати, чоловікові їсти наварила, попрала геть усе, що брудного знайшла, а думки десь блукають.

Льошка додому повернувся. Сіла біля нього.

— Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти.

— Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка.

— У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловікові тарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені. Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спитають, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовкла — їж. А я до матері піду. Справа у мене є.

— Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне.