— Ой! Ой! Ой! — схопився за серце і привалився до стіни. — Ой! Дайте мені ружжо! Ой! Ой!

Тарас Петрович знову плюнув собі під ноги — мовляв, я тебе, діду, попереджав! Замислився. Щось треба було робити, і щоб оцінити обстановку точніше, знову визирнув за хату.

За хатою стояв іржавий, червоний, як прапор, схожий на комаху-сонечко старий «Запорожець» діда Нечая з двома дверима і зламаним двигуном у фіналі. Дід притяг залізяччя років п'ять тому вже геть старим і не на ходу, страшенно ним пишався і все лякав рокитнянську малечу, що оце він полагодить мотора, сяде за кермо і порозганяє набридливу дітлашню, яка уподобала собі місце для ігор під дідовою хатою. За п'ять років до «Запорожця» не додалося. Замість ремонту він втратив одне скло з дверцят, впускаючи всередину вітер, сухе листя та цікавих курей. А ще капот перестав зачинятися — самостійно і без дідового втручання піднімався догори, як щелепа голодного звіра.

Тарас Петрович примружив око — «Запорожець» стояв там, де і завжди, тільки увесь червоний корпус був покоцаний хряковими іклами настільки ретельно, що і кулемет би позаздрив, бо навряд залишив би стільки дірок навіть після дуже потужної стрілянини. Та і це — не все. Сам хряк, мабуть, після чергової спроби побороти невідомого червоного звіра, помилився із прицілом і міцно застряг у вибитому вікні авта. Він стояв на задніх копитах, як циркова коняка.

хвіст — на вулиці, п'ятак з іклами у салоні. І сердито рохкав.

— Я-а-а-апонский городовий… — розчулився Тарас Петрович, уявляючи, як страждає рідний хряк у дідовому авті.

— Що робити будемо? — запитав хтось із завзятих помічників.

— Треба гукнути голосно, — запропонувала Ніна Іванівна. — Хряк перелякається і…

— 1 що? — ще більше засумував Тарас Петрович. — Він же застряг. Його якось звільнити треба…

— Тарасе, Тарасе! — репетував дід Нечай. — Йди до авта і витягай свою свиню, бо я на тебе такого штрафу напишу…

— Замовкніть, діду! І без вас душа на шматки рветься! — відповів Тарас Петрович і знову замислився. І як хряка визволяти?

Спробував підійти. Хряк зиркнув на хазяїна червоним, як той «Запорожець», оком, смикнув копитом і ще лютіше зарохкав.

— Батогом його! — загорлала Нечаїха.

— Яким батогом, дурна бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там механізми… Апаратура…

— Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у протилежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна.

— Підірвати його! Разом із дідовим металобрухтом! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів.

Вхопив батога і на помічників.

— Ет ви ж…

Зупинився. Перехрестився подумки. І пішов з батогом на хряка.

— Ой, люди… Дивіться, дивіться! — заплакав дід. — Зажене зараз свою свиню у мого «Запорожця»… І що буде?

— Буде свиня на твоєму авті кататися! — Рокитнянцям уже горя мало. Сміх, та й годі.

Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копитами землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконувся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запорожця» дверцятами на шиї.

— Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович.

— Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванівна, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що звалився під хатою.

Новина про сміливого хряка швидко подолала скромні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за партами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї.

На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дременула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба І'аня ще до школи взяла його за руку і попросила:

— Онучку… Я твому татку пообіцяла, що ти з села — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся.

— А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу.

На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де розгорнулося справжнє полювання на відчайдушного хряка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися.