Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то легше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…

Дівчатка крутилися біля батька.

— А де ти був так довго, тату?

— Та так… — пробував всміхнутися. — Таємниця.

— Військова? — витріщила оченята близнючки.

— Військова…

— Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.

Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збирала німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,

інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хоче, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко… Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не кине, а усе інше… З усім іншим якось розберуться.

Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з табуретки на підлогу.

— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не буде цього! — розлютилася Тетянка.

Разом з дівчатками потягла німця на диван і. поки малі тремтіли біля нього, збігала до фельдшера, набрала сердечних крапель та добрих порад і заходилася Стьопку лікувати. Він ковтав гіркі краплі, клав пігулки під язик, усе поривався встати, та нічого з того не виходило — серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і ледь чутно сигналізувало, що ще живе. Стьопка намагався зрозуміти його справжні наміри: поживе він ще чи вже час руки на грудях складати?

Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в самої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, німця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекарка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.

На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.

— Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.

— Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.

Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.

— Хворіє… Помре, мабуть 1— сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася…

— Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.

— Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б…

Маруся відірвалася від шиття.

— То знаєш, де був?

— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.

Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота.

Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно.

— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.

Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос:

— Лежи, татку. Ще геть не здоровий…

— Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся…

Тетянка до хати, німець із хати.

— Піду… — їй.

— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.

На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща.

— А ти усе ростеш…