Тим часом вершники зникли в долині. Подорожні зупинились, мабуть, помітили татар. Потім швидко подерлися на гору. Даремні потуги! Хіба втечеш від прудконогих татарських коней? Хіба заховаєшся від гострого ока людолова в цьому голому безлісому степу?

Ось один оглянувся, кинув свого товариша і прудко помчав уперед. Задній зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потім, широко розкинувши руки, почав і собі тікати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав і весь час забирав ліворуч.

«Сліпий — жахнувся Арсен, і враз упізнав кобзаря Сома і його поводиря Яцька. — І занесло ж нещасних! У самісінькі лапи до степових хижаківі»

Їх привели, коли чамбул спустився в долину.

Яцько плакав і злякано озирався, мов зацькований звірок. Сом тримався спокійно. Його поставили перед Алі. Старий підвів сиву голову — шапку він десь загубив — і втупився в татарина страшними дірами, в яких колись були очі.

Алі презирливо посміхався.

— Хлопця прив'яжіть! Та міцніше! Щеня прудке — ще втече по дорозі!.. А старого... старого відпустіть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, іди собі геть! Чуєш?

— Спасибі тобі, — глухо промовив Сом і ступив непевно вперед. Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:

— Діду! Діду! Куди ж ви? А я?

Почувши Яцьків голос, кобзар зупинився і намацав рукою полу мурзи його кожуха.

— Відпусти хлопця, чоловіче добрий, і аллах не обмине тебе своєю милістю. Він малий... Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери гріха на душу! — благав він.

— Іди! Іди геть, гяуре! — заверещав Алі й оперезав старого нагайкою по голові.

Сом схопився за скривавленого лоба і шарпнувся вбік. Його довгі тонкі ноги плутались у бур'яні, мов диби. Торба відлітала, била по спині. Глухо стогнала кобза.

Алі схопив лук. Наклав стрілу.

— Діду, вони хочуть убити тебе! Тікай швидше! — загукав Яцько.

Алі відтягнув тятиву. Почувся різкий короткий посвист чорної стріли. Кобзар спіткнувся, змахнув руками — і впав лицем у бур'ян.

Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю — кинувся до старого, щоб прикінчити, але мурза зупинив:

— Здохне й такі Я добре влучив!

Він під'їхав, нагнувся і висмикнув стрілу зі спини.

— Смердючий пес! Розбійник! Навіщо убив дідуся? Що він тобі завинив? А-а-а!.. — закричав Яцько.

Алі оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнів. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмішкою. Він рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спині. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечі.

— Тікай сюди! — гукнув Арсен.

Яцько прудко шмигнув у гурт невільників. Ті зімкнули ряд.

Алі притримав коня, брудно вилаявся.

— Гяур! Собака! — прошипів від'їжджаючи і дав знак переднім рушати.

Засвистіли нагаї, пролунали різкі гортанні крики. Після вимушеної зупинки ординці ще швидше погнали бранців.

Яцько, тремтячи всім тілом, притулився до Арсена. Ясно-голубі очі злякано визирали з-під білявого волосся, що нависло на лоба.

— Куди вас несло, нещасні? — з жалем спитав козак. — Сиділи б собі у Січі!

— Дід Сом хотів родичів провідати, — схлипнув хлопчина. — Десь тут недалеко жиють... От і доходилисьмо! Дід віддав богові душу, а мене, мов куріпку, злапали татарове... У-у-у!

Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втішити, розрадити його. Де там! У самого до горла підкочувався гіркий клубок, а на серце наліг важкий камінь.

...Перекоп проходили під вечір. Велике холодне сонце котилося над рівниною і кривавим світлом заливало вузький перешийок.

Крим! По-татарськи — Кирим.

Арсенові вже доводилося тут бути під час походу Сірка, і він знав, що це місце називалося Дорогою сліз, або Ворітьми сліз, бо де б людолови не взяли ясир — на Правобережжі чи Лівобережжі, на Слобожанщині [16] чи в Галичині, на Дону чи під Москвою, — вони обов'язково проводили його через Перекоп. Ханська залога і мубашири [17]– урядовці, які постійно перебували в перекопській фортеці, брали за кожного бранця ясак — податок для казни. Звідси чамбули розділялися на невеликі загони, що розтікалися по всьому Криму. Тут ділили ясир, розлучаючи чоловіків з жінками, дітей з батьками, братів із сестрами.

Поки бранці йшли рідною землею, вони ще не усвідомлювали повністю всієї глибини нещастя, що спіткало їх, сподівалися то на втечу в дорозі, то на раптовий напад козаків, то хтозна на що, а тут втрачали останню надію: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки тисяч людей і майже нікого не повертала назад.

З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навіть тверді чоловічі серця. Бранці оглянулися назад, де в сірій імлистій далині зникали рідні степи, і на очі їм набігли сльози. Заголосили жінки, заверещали діти. Чоловіки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безліччю ніг землю, що за багато століть стала безплідним солонцем. Тільки гірка ропа [18] виступала на ній та ріс ядучо-духмяний полин.