— Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! — вигукнув він. — Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три-чотири дні, коли війська бейлер-бея підійдуть сюди.

Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере [31] , доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

Незважаючи на те, що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах [32] або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер-бея.

Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах — смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір'ями на густо-синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по-болгарському вигукнув:

— Стійте, турецькі собаки!

Інший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав постріл з яничарки [33] , але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

— Тікай! А я затримаю їх! — шепнув, витягаючи з-за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

Та в цю мить пролунав постріл — мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? — майнула в голові думка. — За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути — і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився — заплигав, заблимав, потім покотився вниз — прямо на мене... І я впав.

Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

— Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вістії

І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам'яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

Я лежав на простому, грубому дерев'яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?

Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.

Потім я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив біля себе хлопчика років п'яти-шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.

На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне.

Його права рука нижче ліктя була обв'язана шматком сірого полотна.

— Хто ти такий? — спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.

— Мене звати Якуб, — відповів я по-турецькому. — А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

— А мене — Ненко, — відповів він і додав: — Я — гайдук! А ти?

Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, — перев'язано таким же полотном, як і хлопця, — певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

— А я — турок.

Однак моє признання не збентежило його.

— А чому ж ти не страшний? — здивувався він.

— Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, — відповів я йому в тон.

— Гайдуки — це герої, які борються за волю Болгрії, — гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. — І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків [34] , які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.