Арсен нахмурився. Радість, що сповнювала його серце, раптом поблякла, зів'яла, як ряст на морозі. Слова товариша по нещастю враз нагадали про їхнє страшне, рабське становище, з якого не видно було ніякого виходу.

На крем'янистому березі бурхливого Кизил-Ірмаку стоїть саманна закопчена олійниця. Вона приносить Гамідові чималі прибутки, бо він підрядився постачати олію для всіх військових залог санджака '. З раннього ранку тут палахкотить вогонь під залізним барабаном, в якому підсмажується ріпакове та рижієве насіння. Гримить кам'яний коток. Біля велетенського преса хекають потомлені люди.

Дим і чад виїдають очі.

Звенигора, Спихальський і Квочка уперлися грудьми в товсті дубові балки, котять по дерев'яному жолобу велетенський круглий камінь, схожий на жорно. Камінь перетирає насіння. Він жовто-зелений від густої тягучої олії.

Арсен і Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши від натуги очі, зачіпає робітників-каратюрків:

— Що, Юсупе, я чув, сьогодні у вас байрам [47] ?

— Байрам.

— Не схоже. Ти сьогодні такий же зароплений і прокопчений димом, як і завжди. Який же це байрам?

— Цить, гяуре! — шипить старий висохлий Юсуп і погрожує пальцем. — Не розвереджуй душі! Бо зозла як заїду тобі кулаком у вухо! Смердючий шакал! Ішак!

І Юсуп, і його товариші ще зранку були сердиті: навіть у свято Гамід примусив їх працювати. Яке йому діло до того, що правовірні не зроблять вчасно омивання і не прочитають намаз [48] ? Йому аби олія була! Кожного дня її великими бочками відправляють з Аксу в усі кінці округу. Пливе їхня праця в чужі краї, як потоки у зливу, щоб потім повернутися золотим струмочком у кишеню хазяїна.

Юсупа заспокоює Бекір:

— Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамід уже всім сів на голову. Земля наших батьків і наша земля майже вся опинилася в його руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шість років працюю на нього, мов каторжник, а кінця не бачу...

— А я відробляю батьків борг, — сказав Реджеп, молодий довгорукий чолов'яга, і сплюнув набік. — Як запрігся з п'ятнадцяти років, то й до цього часу... І, думаєте, той борг зменшується? Аякже! Женився — мусив позичити у Гаміда знов. Кожної зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю теж... І так без кінця. Хай шайтан забере таке життя і самого Гаміда! Кажуть, біля Ешекдагу знову з'явився зі своїми хлопцями Мустафа Чорнобородий... Плюну я на все та піду до нього!

— Ти здурів, Реджепе! Шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Дізнається про це Гамід — пропала твоя голова, — зашипів Юсуп і люто крикнув на невільників, що, скориставшись розмовою, зупинилися. — Крутіть коток, прокляті собаки! Нічого тут прислухатися! Брудні свині!

Невільники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипів коток, забрязкотіли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усі кинулися до дверей.

По дорозі від Аксу щодуху мчала дівчина з кошиком у руці. То була Іраз, донька Бекіра. її доганяв Осман і намагався зловити за довгий білий шарф, перекинутий у дівчини через плеча. Позаду їхав на коні Гамід і щось кричав сміючись.

Бекір розштовхнув плечем товаришів і побіг назустріч. Хоча Осман мав зброю і на голову був вищий за Бекіра, олійник налетів на нього, мов яструб, і зацідив кулаком у вухо. Іраз вирвалась із рук охоронця і вскочила в гурт людей.

Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому ситому обличчі промайнув подив. Та враз охоронець налився кров'ю і накинувся на Бекіра з нагайкою. Посипалися градом важкі удари.

— Стривай, Османе, — спинив його Гамід, під'їжджаючи на красивому коні. — Я хочу поговорити з Бекіром. Облиш свій нагай!

Осман, кленучи все на світі, відійшов убік. Бекір теж не хотів залишатися в боргу і бажав своєму кривдникові звернути шию, здохнути, як паршивому собаці, або підхопити десяток щонайгірших болячок.

— Та замовкніть, дияволи! — гаркнув на них Гамід, злазячи з коня.

Бекір рушив до олійниці. Гамід не відставав од нього.

— Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекіре, — сказав Гамід. — Скільки їй років?

— П'ятнадцять, ага, —відповів похмуро Бекір.

— Ти міг би давно позбутися боргу, коли б послав її в замок на роботу. Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремі...

Вони зупинилися на горбочку.

— Йок [49] ! Йок! — вигукнув Бекір, рвучко повертаючись обличчям до спагії. — Не чіпай її, Гамід-бею! Вона ще молода, з неї вистачає роботи вдома. У мене хвора дружина...

Але Гамід наполягав на своєму.

— Ти вже багато років відробляєш позичку, яку взяв на будівництво хати, Бекіре, а борг не зменшується, бо, крім того, треба ще їсти й пити... А так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!

— Я сам відроблю тобі свій борг, Гамід-бею! Я працюватиму ще два роки, але доньки в замок не пошлю! То місце не для молодих дівчаті