Чоловіки про щось говорили, але Арсен не зміг розібрати їхніх слів: заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:

— Пора!

Марійка сіпнула мулів за поводи і пішла попереду. За нею рушили чоловіки.

Арсен сплигнув з даху і кинувся за ними назирці.

Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома. Арсен прискорив ходу, щоб не згубити їх у темряві. Раптом помітив збоку, між брилами каміння, темну постать, що, як і він, таємно скрадалася за Момчилом та його товаришами.

Невідомий не бачив Арсена і, пригинаючись, поволі просувався вслід за старим та його супутниками.

Біля обривистої кам'яної кручі Момчил зупинився і щось сказав Марійці. Дівчина притримала мулів. Чоловіки зникли в низькій печері, вимитій у вапняках дощовими потоками. Через кілька хвилин вийшли звідти з важкими клунками.

— Воєвода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, — сказав один із супутників старого. — Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар-бей готує напад на Чернаводу, і ми його зустрінемо олов'яними гостинцями...

— Тут п'ять пудів олова і стільки ж пороху, — відповів Момчил. — Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвічі більше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п'ятьох мулів та й грошей не забудь — треба заплатити наперед.

— Я передам воєводі...

Вони вмостили мулам на спини важку поклажу і рушили назад.

Арсен, притиснувшись до скелі, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумів із тієї розмови. Однак переконався, що Момчил і його друзі не затівають проти них нічого злого.

Тепер його ще більш занепокоїв незнайомець. Без сумніву, це ворог. Другові нема чого ховатись і йти назирці.

Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землі, перечекав, поки затих шум кроків, а потім звівся на ноги. В ту ж мить його схопила за комір важка рука.

— О аллах! — скрикнув незнайомець.

— Ти хто? — притиснув його Арсен. — Що тут робиш? Замість відповіді незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його і вдарив ятаганом між лопатки. Незнайомець тихо зойкнув і випустив з руки зброю.

На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них — молодий сухорлявий юнак, а другий — незграбний дужий велетень у білій кожушині без рукавів.

— Це ти, руснаку? — вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. — Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?

Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.

— А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте... Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.

— Ба, це Василев, кехая з Кам'яного броду. Помак. Дурна і зла людинаї.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, — звернувся старий до сухорлявого юнака, — вам треба негайно йти звідси! Хто знає, чи не вештається десь тут поблизу загін спагіїв чи яничарів.

— А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? — спитав Драган. — Я боюся за вас.

— За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, — усміхнувся в сиві вуса Момчил. — Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море — ніхто й не знатиме, де він подівся.

— Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, — промовив Драган. — Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.

— Як хочеш, — відповів Момчил і звернувся до велетня: — Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив'яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.

Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мок то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:

— Уже.

— Відніс?

— Закинув.

— Як закинув? Куди? — збентежився Момчил.

— У море. Взяв за ноги — розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!

— Ex, що ж ти зробив, Ганчо! — вигукнув Момчил. — Його ж приб'є до берега!

— Не приб'є, — похмуро відповів велетень.

— Якщо Ганчо закинув, то не приб'є, — засміявся Драган. — Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!

Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.

— Не ходи! Треба поспішати додому. Все-таки боюся, — Василев не сам тут вештався. — І звернувся до Арсена: — А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!

До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, — рукою подати.