Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір'я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.

— Хто такі? — спитав чолов'яга. — В якій справі? Я кмет [63] Петков.

— Ми хочемо бачити воєводу Младена, — виступив наперед Драган. — У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!

— Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.

Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами — широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах — зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці-яничарки та два боздугани [64] з міцними ремінними шлейками на руків'ях.

На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп'яна сулія з вином.

За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:

— Здравей, воєводої

Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Я куб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.

Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.

— Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?

— Біда, воєводо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь...

Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.

— Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?

— В суботу.

— Отже, Сафар-бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.

— Спасибі, воєводо, — прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.

— Господарю, — звернувся воєвода до кмета Петкова, — запрошуй другарів до вечері.

Кмет пвдсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.

— Ти не з балканджіїв, друже? — перегодя запитав воєвода Арсена. — Я щось не пам'ятаю твого обличчя.

— Я козак, бай Младене... З України, — відповів Арсен. — Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом...

— Яким Якубом?

— Вашим другом по медресе Якубом Махмет-агою...

— Що-о? Ти знаєш Якуба Махмет-агу?

— Так, він мій друг.

Воєвода рвучко підвівся з-за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.

— Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба — і ось на тобі! Виявляється, він живий-здоровий і тікає разом з козаком-руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!

— Розповім, бай Младене, — підвівся Арсен, — але тільки наодинці. Я маю для вас ще інші важливі вісти

Воєвода проникливе подивився на козака і раптом зблід. Неймовірна думка вразила його в серце.

— Ти хочеш сказати, що... Стривай! Ми підемо зараз звідси. Петков, проведи нас у свою опочивальню.

Голос воєводи затремтів. Кмет Петков підозріло подивився на незнайомця, обмацуючи поглядом кожну складку одягу, ніби хотів пересвідчитися, чи немає там зброї.

— Бай Младене, але...

— Не думай нічого поганого, Петков. Проведи нас. Кмет провів їх до невеликої кімнати, що служила йому за спальню, засвітив свічку і, підкоряючись твердому поглядові воєводи, з великою неохотою вийшов і причинив за собою двері.

— Ти знаєш щось про мого сина, друже? — спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.

— Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.

— Тоді що ж ти маєш мені сказати?

— Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію. Воєвода схопився рукою за серце.

— Златка! Моє дитя! — прошепотів задихаючись. — Де ви її З Якубом залишили?

— І Якуба, і її захопив Сафар-бей.

— Що?

— Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.

— Їй загрожує небезпека?

— Не думаю. Якуб — турок...

— Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар-бея!