до цього часу на морі віддалік од нього, і рятувальні шлюпки з пароплава.

— Дозвольте доповісти, — почувся ззаду голос Плетньова.

Радист стояв у дверях з пачкою радіограм.

— Що там у вас? — уривчасто спитав капітан.

— Крейсер безперервно шле сигнали про катастрофу.

Повідомляє, що тоне. Каже, що з невідомих причин правий і лівий борти розповзаються, відкривши доступ воді.

— Гаразд. Приймайте дальші повідомлення. Капітан знову повернувся до екрана.

Усі палуби вже очистилися від людей. Лише одинока присадкувата постать командира продовжувала непорушно стояти на верхнім містку крейсера. Ось він прощально приклав руку до козирка. Вся маса дрібних суден, скупчених біля корабля, який поволі занурювався, зразу широким віялом розсипалась далеко навколо нього.

— Ясно, — промовив капітан. — Усі зійшли з корабля. Хай тепер розплачується за всіх один цей вовк! Звук! — різко скомандував він головному акустикові. — На повну потужність!

Всі приміщення підводного корабля наповнилися величною симфонією потрясаючої сили.

За півгодини «Піонер» навально мчав на південь, скликаючи на збірний пункт усіх членів команди, залишених ним у глибинах океану на час битви з підступним ворогом.

Відбивши напад, експедиція ще сім діб залишалася на місці бою і успішно закінчила розпочаті дослідження. Одержаними результатами особливо був задоволений Шелавін.

Наявність електрорушійної сили в шарах океанічного дна була підтверджена і всебічно вивчена ним, і ця обставина розпалила винахідницьку фантазію Марата до незвичайних розмірів. Він уже носився з проектом організації величезних придонних електроакумуляторних батарей, які збирали б і нагромаджували б електроенергію, шо безперервно виникає в товщах морського дна, і потім передають її на сушу для промислових, транспортних і побутових потреб. Марат зумів захопити своїм ентузіазмом навіть Шелавіна і зробити його завзятим прихильником і захисником свого проекту. У стінгазеті з'явилася стаття Шелавіна, де він громив скептиків і маловірів, які висловлювали сумнів щодо практичного значення проекту.

Дискусія розгорялася, як пожежа, і Марат почував себе на вершині щастя.

Підводний човен плив тепер у південній частині Атлантичного океану, у смузі зіткнення двох паралельних течій — теплої, що йшла з заходу, від Фольклендських островів, на схід, до берегів Південної Африки, і широкої холодної течії мису Горн, яка йшла в тому ж напрямі, щільно стикаючись з теплою. Ця холодна течія є в той час атлантичною частиною великого безперервного кільця східної течії, що оперізує в цих високих широтах усю земну кулю.

Як і в усіх випадках зіткнення холодних і теплих течій, ці зони і над поверхнею океану і в глибинах відзначаються багатьма фізичними й біологічними особливостями. В атмосфері тут частіше, ніж де б не було, спостерігаються шторми, тумани, велика хмарність, дощі, а у водах океану — виняткове багатство й розвиток життя, починаючи від планктона — мікроскопічних організмів, які пасивно плавають на поверхні і є поживною основою для життя всієї фауни поверхневих вод, — і кінчаючи найкрупнішими видами морських тварин.

Як далеко позначається вплив цих умов у глибинах океану? Які нові, невідомі ш, е науці види водних організмів можна там знайти? Як поширюються тут холодні течії, що беруть початок біля льодовиків Антарктичного материка під впливом танення льоду та внаслідок посиленого теплового випромінювання в південних антарктичних зонах Атлантичного океану? Який тут в дійсності рельєф дна і як він впливає на рух глибинних вод та на розподіл температури в них?

Усі ці й багато подібних їм питань стояли перед науковою експедицією «Піонера». Кипуча робота відбувалася не тільки на частих, хоч і коротких зупинках, але й під час руху корабля — в його лабораторіях — кабінетах і навіть біля бортових вікон. Поволі рухаючись на трьох десятих ходу і засвічуючи на безпечних глибинах потужні прожектори, підводний човен притягав до себе безліч водних організмів, і на долю Сідлера, помічника Шелавіна, одночасно фізика, художника і кінооператора експедиції, припадала безперервна, але надзвичайно захоплююча робота.

У ці дні Павлик не відходив од Сідлера, захоплюючись усім, що з'являлося в потужному промені прожекторі, а також швидкістю й майстерністю, з якою все це негайно відбивалося на кіноплівці або на аркушах альбома художника.

Взагалі настрій у Павлика останніми днями був виключно радісний: капітан сповістив його, що, за відомостями Головного морського штабу, батько Павлика вже цілком одужав від ран, які він дістав під час загибелі «Діогена», і незабаром буде виписаний із лікарні. Хоч батько й не знає подробиць врятування Павлика, але всі радіограми Павлика передані йому, і він тепер цілком спокійний за життя сина.

Павлик ходив усі ці дні, окрилений щастям. Цей стан щастя й безперервного захоплення всім навколишнім привів кінець кінцем до несподіваного результату. Замкнувшись на цілий день у каюті Плетньова, де Павлик жив з часу появи на підводному човні, він за одним присідом, не відриваючись від стола, вибухнув довжелезною поемою, в якій урочисто оспівав усю велич океану, його красу, його багатства, його таємниче життя і підкорення його радянськими людьми…

Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлого-ловому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»