Леонсія розгнівано тупнула ногою.

— Мені пощастило, що ви не берете із собою вашу іграшку, коли йдете купатися, — продовжував піддражнювати її Френк, — а то довелося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиї наміри стосовно вас завжди відрізнялися шляхетністю.

Цієї миті до них підбіг хлопчисько-індіанець з купальним халатом Леонсії; вона схопила його і, поспішно надівши, заходилася за допомогою хлопчика розв’язувати вузол. Коли хустка була розв’язана, вона відкинула її від себе з таким виглядом, ніби то була отруйна змія.

— Фу, гидота! — вигукнула вона, щоб образити Френка.

Але Френк, борючись сам із собою і намагаючись не піддаватися на її чари, повільно похитав головою.

— Це вам не допоможе, Леонсіє, — сказав він. — Я залишив вам знак на все життя. — Він доторкнувся до надрізів, зроблених на її коліні, і розсміявся.

— Мітка звірюки, — кинула вона через плече і повернулася, аби піти. — Попереджаю вас, містере Генрі Морган, не попадайтеся більше на моєму шляху.

Але він зробив крок і заступив дорогу.

— Ну, а тепер поговоримо по-діловому, міс Солано, — сказав він, змінюючи тон. — І ви вислухаєте мене. Можете блискати очима скільки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. — Він нахилився і підняв записку, яку почав було писати. — Я саме збирався надіслати це вам із хлопчиком, коли ви зойкнули. Візьміть її і прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змія.

Хоча Леонсія рішуче відмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволі пробігла перший рядок:

“Я той, кого Ви прийняли за Генрі Моргана…” Дівчина глянула на свого співрозмовника. По її зляканих очах було видно, що вона багато чого не розуміє, але невиразно про щось вже здогадується.

— Слово честі, — серйозно сказав він.

— Ви… не… не Генрі? — затинаючись запитала вона.

— Ні, я не Генрі. Можливо, ви все ж візьмете записку і прочитаєте?

Вона підкорилася і стала читати, а він, не відриваючись, дивився на її обличчя, побронзоване тропічним сонцем, що не тільки золотило тіло, а й гріло кров, і, можливо, саме гаряча кров додавала шкірі Леонсії того гарного відтінку.

Немов прокинувшись від сну, Френк раптом зрозумів, що дивиться прямо в її злякані карі очі.

— А чий підпис мав стояти під цією запискою? — уже вдруге запитувала його Леонсія.

Отямившись, він з гідністю вклонився.

— Але ім’я? Як вас звуть?

— Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записці, ми з Генрі — далекі родичі, троюрідні брати чи щось подібне.

На здивування Френка, в очах її раптом з’явився сумнів і погляд знову став колючим.

— Генрі, — з докором сказала вона йому, — адже це обман, диявольська хитрість! Ви просто намагаєтеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрі.

Френк показав на свої вуса.

— Ви встигли відростити їх з того часу, — відказала вона.

Тоді він засукав рукав і показав їй свою ліву руку від зап’ястя до ліктя. Але вона тільки здивовано дивилася на нього, явно не розуміючи, що він хоче цим довести.

— Ви пам’ятаєте рубець? — запитав він її. Вона кивнула.

— Тоді спробуйте його знайти.

Дівчина схилилася, ковзнула по його руці поглядом і повільно похитала головою.

— Я… — затинаючись вимовила вона, — я прошу вибачити мені. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…

— Ви подарували мені цілющий поцілунок, — ніби пустун-школяр зауважив він.

Але вона згадала те, що сталося зовсім нещодавно, глянула на своє коліно і, як йому здалося, пригасила вируючий у ній сміх.

— Ви сказали, що маєте доручення від Генрі? — запитала вона, раптом змінюючи тему розмови. — І що він не винен?.. Це правда? Як би мені хотілося вам повірити!

— Я певен, що Генрі настільки ж невинний в убивстві вашого дядечка, як і я.

— Тоді не кажіть більше нічого, принаймні зараз, — радісно перервала вона його. — Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви і не можете заперечувати, що деякі ваші слова і вчинки були просто обурливі. І ви не мали права мене цілувати.

— Якщо ви пригадаєте, — заперечив він, — я зробив це під погрозою револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцілував?

— Годі, замовкніть! — заблагала вона. — А тепер ходімо до нас і дорогою ви розкажете мені про Генрі.

Погляд її випадково упав на хустку, яку вона так презирливо відкинула убік. Вона підбігла і підняла її.

— Бідолашна, скривджена хусточко, як я погано з тобою повелася! — ніжно промовила вона. — Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу і… — вона підвела очі на Френка, — і поверну її вам, сер, свіженькою й чистенькою, просякнутою щирістю мого серця…