— А ось старий майя, що залишився на співучих пісках, напевно, знайшов би його на вузликах того священного грона, — сказала Леонсія. — Тут, окрім цих двох ідолів і кісток на землі, нічого немає.

З цими словами вона підійшла до статуї чоловіка і взялася розглядати його величезне вухо.

— Не знаю, як щодо ключа, — мовила вона, — але замкова щілина тут є… — І вона показала на отвір пальцем.

І справді, на тім місці, де звичайно буває вушна раковина, вухо складалося із суцільного каменю, у ньому був лише маленький отвір, який нагадував замкову щілину. Марно Леонсія, Френк і Генрі ходили по печері, вистукуючи її стіни й діл, у пошуках майстерно прихованих проходів або замаскованих шляхів до сховища.

— Кістки мешканців tierra caliente, два ідоли, два величезні смарагди, два таких же рубіни і ми самі — це все, що тут є, — дійшов висновку Френк. — Нам залишається тільки ось що: по-перше, піти назад, привести сюди Рікардо разом з мулами й біля входу до печери стати табором, а по-друге, доставити сюди старого джентльмена з його священними вузликами, навіть якщо нам доведеться нести його.

— Ти зажди тут з Леонсією, а я повернуся і приведу їх, — запропонував Генрі, після того як вони, пройшовши довгими коридорами і минувши шеренги мерців, вийшли нарешті з печери на яскраве сонячне світло.

А в цей час на співучих пісках пеон і його батько продовжували стояти навколішках у колі, накресленому старим. Ішов сильний тропічний дощ, і пеон весь тремтів від холоду, а старий продовжував молитися, не задумуючись над тим, чи витримає його тлінне тіло такий дощ і такий вітер. Саме тому, що пеону було тривожно і моторошно, він і помітив те, що вислизнуло від уваги його батька. Спочатку він побачив Альвареса Тореса і Хосе Манчено, що вийшли з джунглів і крадькома пробиралися через піски. А потім побачив диво. Воно полягало в тому, що Торес і Манчено спокійно йшли по піску — і пісок мовчав. Коли вони зникли, пеон боязко доторкнувся пальцем до піску, але ніяких моторошних звуків не виникло. Він тикнув пальцем глибше, але було тихо; так само було тихо, навіть коли він став бити по піску всією долонею: злива позбавила пісок голосу.

Пеон розштовхав батька і змусив його відірватися від своїх молитов:

— Пісок більше не кричить. Він німий, як могила. Я бачив, як ворог багатого грінго пройшов по піску. Але ж він надто грішна людина, цей Альварес Торес, і все-таки пісок мовчав. Пісок помер. У нього немає більше голосу. А там, де можуть йти грішники, ми з тобою, батьку, теж можемо пройти.

Старий індіанець тремтячим вказівним пальцем заходився креслити в колі кабалістичні знаки — пісок не видавав жодного звуку; він мовчав, навіть коли старий спробував креслити і за межами кола. Пісок відволожився, а піски можуть співати, лише коли їх прогріє сонце. Пальці старого забігали по вузликах священного грона.

— Тут сказано, — повідомив він, — що, коли пісок перестає говорити, можна спокійно йти далі. Досі я свято виконував усі веління нашого бога. Слухатимемо його й надалі, а тому ходімо, мій сину.

І вони пішли настільки швидко, що незабаром вийшли зі смуги пісків і майже наздогнали Тореса і Манчено, а ця гідна пара, забачивши їх, сховалася в кущах. Пропустивши старого із сином вперед і тримаючись на певній відстані, вони рушили за ними. Тим часом Генрі, що вибрав значно коротший шлях, розминувся як з першою, так і з другою парою,

— І все ж даремно я залишився в Панамі. Це було помилкою і проявом слабості з мого боку, — казав Френк Леонсії.

Вони сиділи поруч на каменях біля входу до печери, чекаючи на повернення Генрі.

— Невже нью-йоркська біржа так вас цікавить? — кокетливо піддражнюючи його, запитала Леонсія.

Але слова ці були лише частково продиктовані кокетством; головне, Леонсії хотілося виграти час. Вона боялася залишатися наодинці з цим чоловіком, якого вона так кохала. Але Френк не хотів чекати.

— Я людина відверта, Леонсіє. Я кажу те, що думаю, — коротко і прямо…

— Чим ви і відрізняєтеся від нас, іспанців, — перервала вона його. — Ми найпростіші думки любимо вбирати в пишні слова.

Проте Френк вів далі:

— Ось ви, Леонсіє, саме й належите до таких хитрюг. Я говорю щиро і відверто, як і личить чоловікові. А ви хитруєте й пурхаєте, ніби метелик, аби уникнути сачка, — це, слід визнати, властиво жінкам, — і мені треба було цього чекати. І все ж це несправедливо… щодо мене. Адже я прямо викладаю вам, що в мене на серці, і ви це добре розумієте. А самі нічого не кажете мені про свої почуття. Ви хитруєте і викручуєтеся. І я вже просто нічого не розумію. Отже, ви ставите мене в невигідне становище. Ви ж знаєте, що я кохаю вас. Я вам відверто в цьому зізнався. А ви сказали щось?

Леонсія сиділа червона, опустивши очі, і не знала, що сказати.

— Ось бачите, — не вгавав Френк. — Ви мені не відповідаєте! Ви ставитеся до мене привітно і тому здаєтеся мені привабливішою, аніж колись, і все ж ви лукавите, і нічого не кажете про свої почуття і наміри. Чому? Тому що ви жінка чи тому що іспанка?

Його слова схвилювали Леонсію. Проте, над силу зберігаючи цілковиту незворушність, вона спокійно подивилася на нього і так само спокійно вимовила:

— Я можу бути англійкою, американкою чи ким завгодно, але я вмію прямо дивитися на речі і називати їх своїми іменами. — Вона помовчала, холоднокровно обмірковуючи, що сказати далі, і настільки ж холоднокровно продовжувала: — Ви докоряєте за те, що, сказавши мені про своє кохання, не почули бажаної відповіді. Так, я кохаю вас.