Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля великого намету. До прибуття гостей вже все було підготовано, не забули навіть про гобіта: поставили окремий маленький наметик, і Меррі, сидячи під пологом, міг спостерігати, як люди заходять до намету ярла, а потім, отримавши накази, виходять. Настала ніч, небо заясніло зорями, в їхньому світлі ледь вирізнялися гори на заході, але на сході все поглинула чорна пустка. Шлях до Димхольту розтанув у темряві, але величезна брила Диморборгу, темніша за саму ніч, увесь час нагадувала про себе.

– Стежина Мерців, - пробурмотів Меррі, - та що мені до мерців? Усі мене покинули! Всяк має свою справу, у всіх своя доля. Гандальф з Піном - у Гондорі, Сем та Фродо - в Мордорі, Гімлі з Леголасом - на Стежині Мерців... А мені куди? Хоч би хто пояснив, що збирається робити Теоден, про що радиться. Адже я йтиму з ними разом...

Від цих похмурих думок у Меррі з'явився несамовитий апетит, і він зібрався пошукати, чи згодиться хтось потоваришувати з ним у пошуках їстівного в цьому незвичному таборі. За два кроки від намету його зустрів посланець, який сповістив, що Теоден запрошує гобіта до столу.

Посеред великого намету килимами відгородили місце для столу, підлога була вкрита дубленими шкірами. Окрім Теодена за стіл посідали Еомер, Еовіна та Дунгарн з Дун-харрану. Меррі був став за спиною ярла, щоб прислуговувати, але Теоден зупинив його:

– Ні, пане мій Меррі, твоє місце не там. Сідай до столу, розваж мене бесідою.

Гобіта посадили ліворуч від Теодена, але ніхто не квапив його починати веселі приповідки. Взагалі говорили мало, їли та пили знехотя; все ж таки Меррі, зібравшись з духом, задав Теоденові питання, яке вже давно не давало йому спокою:

– Володарю, я тут уже двічі чув про Стежину Мерців. Що це таке? А ще, до чого тут Блукач... вибачте, Арагорн?

Теоден зітхнув, ніхто не квапився відповідати. Нарешті Еомер сказав: [56]

– Навіщо це йому здалося, ми самі не знаємо. Щодо Стежини Мерців... ти й сам уже став на неї, Меррі. Ні, ні, я не хочу тебе лякати! Просто та дорога, що підіймається до Городища, тягнеться далі й веде до воріт, що звуться Димхольт. А що за ними, ніхто не знає...

– З тих, хто нині живе, - додав Теоден.
– Але в "старовинних переказах розповідається, що за Димхольтом є підземна стежка, яка веде до невідомої мети. Розвідати її не наважувався ніхто з того часу, як Бальдор, син Брего, ступив на неї і не повернувся. Брего бенкетував з приводу новосілля в Золотому Дворі. Бальдор, випивши забагато вина, необачно поклявся розкрити таємницю - і Рохан залишився без ярлового спадкоємця... Кажуть, нібито ще від Чорних Років цю стежку охороняють привиди і нікого живого туди не пускають; але самі вони інколи з'являються на дорозі між рядами каменів. Тоді мешканці Дунхаррану зачиняють двері на всі замки, спускають віконниці: бо мерці залишають свої підземелля тільки в лиху годину, в час смертельної небезпеки.

– А зараз у Дунхаррані кажуть, - закінчила Еовіна, - що темними ночами повз долину сунуть загони привидів. Вони з'являються невідомо звідкіля, підіймаються по Дорозі Каменів і зникають за Брамою, немов поспішають, як ми, зібратись в умовленому місці...

– Чому ж Арагорн поїхав туди?
– спитав Меррі.
– Невже ніхто не може цього збагнути?

– Ну, якщо він не розповів це тобі, своєму найближчому товаришеві, - мовив Еомер, - то серед нас тим паче ніхто не знає, що змусило його і куди він поспішав...

– Він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі на Золотому Дворі, - тихо сказала Еовіна.
– Спохмурнів, постарішав. Так буває, коли людина чує поклик мертвих.

– Може, так і сталося, - відізвався Теоден.
– Може, ми його вже більше ніколи не побачимо. Але він - нащадок високого роду, народжений для великих подвигів... Цим треба втішитись, доню, бо я бачу, що доля Арагорна засмутила тебе і втіха тобі потрібна... А ще розповідають, нібито, коли Еорлінги перебралися сюди з півночі і перейшли Сніговицю в пошуках укріплених місць або схованок, Брего і його син Бальдор піднялися на Городище і дійшли до самого Димхольту. На порозі сидів старий, такий [57] древній, що здалеку здавався схожим на замшілий валун. Він не ворушився і не дихав, доки Брего і Бальдор, обминувши його, не спробували увійти до печери. Тоді старий підвівся, високий та величний, і глухим, начебто з-під землі голосом промовив: «Стійте! Шлях закрито!»

Брего і Бальдор зрозуміли його: він говорив мовою західних племен. «Шлях закрито, - повторив старий, не дивлячись на них.
– Його будували ті, хто нині вмер, і вони будуть стерегти його, доки не проб'є визначена година».
– «А коли ж вона проб'є?» - запитав Бальдор. Відповіді він не одержав. Промовивши останнє слово, старий впав мертвим. Більше нічого вони не дізналися. Може, і настала ця визначена година? Тоді заборонена дорога відкриється перед Арагорном!

– Цього не перевіриш інакше, як переступивши поріг Димхольту, - сказав Еомер.
– Але хай женеться за мною хоч уся мордорська рать, я б не наважився там сховатися! Лихо нам! Чому мертвим забаглося покликати людину настільки досвідчену і хоробру? Хіба мало погані нишпорить по землі, щоб шукати її ще й під землею? А війна спалахне не сьогодні-завтра!

Він замовк і прислухався; ззовні намету хтось називав ім'я Теодена, а вартові не хотіли пускати. Відразу начальник сторожі одхилив полог і доповів:

– Володарю, кінні гінці з Гондору. Просять прийняти негайно.

– Запрошуй!
– відповів Теоден.

Коли гонець увійшов, Меррі ледь не скрикнув: «Боромир!» - та ж гордовита постава, темне волосся, сірі очі. Гонець був у дорожньому темно-зеленому плащі поверх кольчуги, у шоломі зі срібною зірочкою над переніссям. У руці він тримав червону стрілу з чорним оперенням.