– Та й працювати по каменю тоді краще вміли, - додав Гімні.
– Кладка найкраща в найстаріших будівлях. У людей завжди так: почнуть з розмахом, але навесні падають заморозки, влітку - грози, і врожай виходить жалюгідний, зовсім не такий, якого очікували...

– Але все ж таки зерна довго не втрачають силу. Лежать під брудом та гниллю, а згодом гульк!
– і проклюнувся паросток, коли й не чекали. Справи людей переживуть нас, друже Гімлі!

– Але це буде лише слабке відображення того, що могли б створити ми!

– Це складна загадка, - промовив Леголас.
– Ельфи не знають відповіді на неї.

З'явився присланий Імраелем провідник, і вони попрямували до Дому Цілителів, де й застали обох гобітів у саду. Радісною була ця зустріч; вони трохи погуляли вчотирьох, насолоджуючись тишею та спокоєм ранку, дихаючи свіжим повітрям верхнього, відкритого для всіх вітрів кола міста. Коли Меррі притомився, вони сіли на мурі, обличчям на південь, до Андуїну; гном і гобіти безтурботно теревенили. Леголас мовчав, невідривно вдивляючись в далину. Ріка блищала на сонці і зливалася з зеленню рівнин Лебенніну і південного Ітіліену, а над нею кружляли білі птахи.

– Подивіться!
– вигукнув ельф.
– Морські чайки летять уверх по річці. Як дивно! Я не бачив чайок, доки не потрапив до Пеларгіру, та й там тільки чув їхній лемент, коли ми готувалися до бою. Я навіть забув на мить про [134] війну - їхні жалібні голоси нагадували про Море. Море! Але його я теж не побачив. У душах ельфів, на самому дні, дрімає туга за Морем, і її небезпечно роз'ятрювати. Не знати мені тепер спокою навіть у найпрекраснішому з лісів...

– Та що ти!
– засмутився Гімлі.
– Нам ще стільки потрібно зробити і стільки побачити в Средзем'ї. Якби всі ельфи вирушили в путь зі Сріблястої Гавані, світ потьмянів би в очах тих, хто повинен залишитися!

– Потьмянів би і пострашнішав, - додав Меррі.
– Не тужи, Леголасе! Завжди знайдуться на землі різні істоти, великі і малі, навіть премудрі гноми, яким ти дуже будеш потрібен. Так я думаю і на це сподіваюся. Хоча часом мені здається, що найгірше ще попереду. Як же хочеться, щоб усе скоріше скінчилося - і скінчилося добре!

– Не каркай!
– втрутився Пін.
– Сонце світить, ми усі вільні і живі, і ми разом, принаймні, ще на кілька днів. Давайте краще розповімо один одному про наші пригоди. Давай, Гімлі! Ви тут уже натякали на ваші з Блукачем діяння. Тепер ми жадаємо подробиць!

– Знаєш, коли світить таке сонечко, якось не хочеться ворушити похмурі спогади, - відповів Гімлі.
– Якби я знав заздалегідь, що на мене чекає, найсвятіша дружба не змусила б мене ступити на Стежину Мерців!

– О, - стрепенувся Пін, - Арагорн теж згадував цю саму стежку. Можеш ти пояснити, що це таке?

– Хіба що тільки заради тебе. Зі мною там відбувся ганебний випадок. Я, Гімлі, син Глоїна, вважав себе стійкішим за людей, а під землею - навіть за ельфів. І я ганебно осоромився! Якби не підтримка Арагорна, не дійшов би до кінця...

– Воля Арагорна і твоя любов до нього, - зауважив Леголас.
– Хто б не познайомився з ним, неодмінно полюбить, кожен по-своєму, навіть та холодна красуня з Рохану. Ми залишили Дунхарран на світанку того дня, коли ти прибув туди, Меррі, і страх так здолав людей, що ніхто не вийшов провести нас, крім цієї відважної дівчини, - а зараз вона лежить тут, важко поранена. Розставання було тяжким, боляче було навіть дивитися...

– Ну, а мене поглинали власні переживання, - зізнався Гімлі.
– Ні, ні, про цю частину походу я говорити не бажаю!

Пін і Меррі не відставали, і зрештою Леголас сказав: [135]

– Добре, спробую я вгамувати вашу цікавість. До речі, примари мене нітрохи не злякали - вони були такі жалюгідні!

Він коротко розповів гобітам про перехід по Стежині Мерців, про зустріч під каменем Ерех, про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларгіру над Андуїном.

– Чотири дні і чотири ночі ми їхали без відпочинку, а на п'ятий день, уже в Привражжі, в тіні Мордору, мені стало веселіше: примарне військо явно зміцніло і виглядало тепер цілком грізно. Були там і верхівці, і піхота, рухалися вони швидко, безшумно; очі їхні палали. Біля Ламедону вони обігнали нас і пішли б уперед, але Арагорн утримав їх. «Навіть примари підкоряються йому, - подумав я.
– Значить, вони нам ще знадобляться». Минув ще один день, напівтемний, і наступний, коли сонце зовсім не зійшло, а ми все мчали; переправилися через Сіріл та Рінгло і на третій день дісталися до Лингіру в гирлі Гілрайни. Там ламедонці обороняли броди від умбарських корсарів і харадримів, що припливли знизу по Ріці. Побачивши нас, і свої, і вороги почали розбігатися, нажахані: вони вважали Арагорна за «короля примар». Тільки Ангбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти подібних гостей. Арагорн велів йому зібрати воїнів, пропустити примарне військо і пливти за ним, якщо вистачить духу. «Ви будете дуже потрібні спадкоємцю Ісілдура в Пеларгірі», - сказав Арагорн.

Ми перейшли Гілрайну, переслідуючи наляканих союзників Мордору, і на тім березі хотіли трохи відпочити. Але незабаром Арагорн став квапити нас: «Мінас-Тіріт в облозі! Ми можемо спізнитися!» Не чекаючи ранку, ми помчали щодуху по рівнинах Лебенніну...

Леголас зітхнув і, подивившись на південь, тихо проспівав: