Але Більбо просто не міг придумати жодного питання, сидячи поруч із бридким, мокрим і холодним створінням, яке раз у раз лапало його й обмацувало. Гобіт пошкріб за вухом, ущипнув себе, але не зміг придумати анічогісінько.

— С-спитай нас-с! С-спитай нас-с! — сичав Ґоллум.

Більбо знов ущипнув себе і поляскав по собі зусібіч, потому вхопився за свій кинджальчик і навіть понишпорив другою рукою в кишені. І тут він намацав перстеника, якого підібрав у тунелі і про який геть забув.

— Що у мене в кишені? — промовив він уголос.

Він сказав це сам до себе, але Ґоллум подумав, що то загадка, і страшенно спантеличився.

— Нечес-сно! Нечес-с-сно! — засичав він. — Це нечес-сно, мій дорогес-сенький, дійс-сно, питати нас-с, що в нього в його пас-скудній киш-ш-шеньці.

Більбо збагнув, що трапилось, і не придумав нічого кращого, як наполягти на своєму питанні:

— Що у мене в кишені? — повторив він голосніше.

— С-с-с-с-с, — сичав Ґоллум. — Він мус-сить дати нам три с-спроби, мій дорогес-сенький, три с-с-спроби.

— Гаразд! Ану відгадуй! — погодився Більбо.

— Руки! — видихнув Ґоллум.

— Неправильно, — сказав Більбо (йому пощастило, бо він щойно витягнув руки з кишень). — Друга спроба.

— С-с-с-с-с, — сичав Ґоллум, спантеличений як ніколи. Він згадав усі предмети, які тримав у своїх власних кишенях: риб’ячі кістки, зуби ґоблінів, мокрі мушлі, шматочок кажанячого крила, гострий камінь, аби гострити собі ікла, та іншу гидоту. Він силкувався згадати, що тримають у кишенях інші.

— Ніж-ж! — прошипів він нарешті.

— Неправильно! — відказав Більбо, який не так давно загубив свого ножа. — Остання спроба!

Тепер Ґоллум був у набагато прикрішому становищі, ніж тоді, коли Більбо загадав йому «яєчну» загадку. Він сичав, бубонів, розхитувався взад і вперед, ляскав задніми лапами по долівці, звивався і корчився, проте ніяк не наважувався використати останню спробу.

— Ну ж бо, ну! — квапив Більбо. — Я чекаю!

Він прагнув, аби це прозвучало сміливо і бадьоро, проте зовсім не мав певності, чим закінчиться гра, незалежно від того, чи здогадається Ґоллум, чи ні.

— Час закінчився! — сказав він.

— Мотузка або нічого! — вереснув Ґоллум, що було з його боку не зовсім чесно — видати дві відгадки за один раз.

— Двічі неправильно! — вигукнув Більбо з величезним полегшенням, схопився на ноги, притулився спиною до найближчої стіни і видобув свого кинджальчика.

Звісно, він знав, що гра в загадки — священна й сягає сивої давнини і що навіть злі тварюки бояться шахраювати, граючи в неї. Проте він відчував, що не можна довіряти цьому слизькому створінню, — у скруті воно ледве чи дотримає своєї обіцянки. Будь-яка відмовка дозволила б йому викрутитися. Та й, зрештою, останнє питання — це не хитромудра загадка, як вимагають стародавні правила.

Ну та принаймні Ґоллум не напав на нього відразу. Йому було видно кинджал у руці Більбо. Він сидів тихо, тремтячи і щось шепочучи. Нарешті Більбо не витримав.

— Ну? — спитав він. — Як щодо твоєї обіцянки? Мені треба йти. Ти мусиш показати мені шлях.

— Що, ми так домовлялис-ся, дорогес-сенький? Показати пас-скудному маленькому Торбинові ш-шлях до виходу? Дійс-сно, дійс-сно. Але що у нього в киш-шеньці, га? Не мотузка, дорогес-сенький, проте й не нічого. Що ж с-с-саме, ґоллум?!

— Не твоє діло, — відрубав Більбо. — Обіцянка є обіцянка.

— Хай йому вс-сячина, який він нетерплячий, дорогес-сенький, просичав Ґоллум. — Але йому с-слід зачекати, дійс-сно с-слід. Ми не можемо підніматис-ся тунелями з таким пос-спіхом. С-сперщу ми мус-симо захопити дещо зі с-собою, звіс-сно ж, дещо корис-с-сне для нас-с.

— Ну то поквапся! — звелів Більбо, з полегшенням думаючи, що Ґоллум забереться геть.

Він гадав, що це просто відмовка і що Ґоллум не збирається повертатися назад. Бо про що ж говорив Ґоллум? Яку таку корисну річ він міг приховувати на темному озері? Втім, Більбо помилився. Ґоллум таки збирався повернутися. Бо зараз він розлютився і зголоднів. До того ж він був жалюгідним злим створінням і в нього виник план.

Недалеко звідти лежав його острівець, про який Більбо нічого не знав і де Ґоллум тримав у схованці кілька нікчемних дрібничок і одну дуже гарну річ, дуже гарну, пречудесну. У нього був перстень, золотий перстень, коштовний перстень.

— Мій подаруночок на день народження! — шепотів він собі під ніс, як це часто траплялося з ним нескінченними темними днями. — Ос-сь що нам дійс-сно потрібно, ос-сь що!

Перстень був потрібен йому, тому що то був перстень всевладдя, а до того ж, якщо ви надінете його на палець, то станете невидимими: вас можна буде побачити лише при яскравому сонячному світлі, та й то не вас самих, а лише вашу тінь, хистку і невиразну.