Коли я виходив з номера, їхні двері також відчинилися. З кімнати вийшла жінка і попливла коридором у бік сходів. Я міг бачити її лише ззаду. Вона й не глянула в мій бік. «Це вже занадто», — подумав я.

Від неї я відставав на три-чотири кроки. Вона не могла не відчувати, як від мене пашить — ця курва, ця професійна парижанка.

І знову дурна ситуація, чи не дурніша від першої: ти сунеш коридором, а потім сходами вниз услід за повією, ще теплою, готовою ще раз і ще раз. Вона не озирається, але працює сідницями так, наче запрошує. Яка вона? Хто вона? Вік? Обличчя? Що з цим зараз робити? Привітатися? Bon soir, madame? Витягнути руку вперед і зловити її за трудову, всю в синяках, задницю?

А з іншого боку, заговорило в мені інстинктивно-протилежне, воно тобі треба, цей ВІЛ-СНІД? Чи принаймні ця французька хвороба на ймення сифіліс? Ти ж ненавидиш презервативи! Ти ж читаєш Подсядла! [92] І ще — у скільки це стане? Сто баксів година? 600 франків? А бідолашний добряга Пако примудряється жити на 300 в місяць! У Парижі!

Малюк-портьє підвів голову, коли вона перетинала вестибуль, прямуючи до виходу. У кутиках його рота з'явився натяк на посмішку — це бачив тільки я, вона вже не могла цього бачити, бо саме зникала за дверима. Це, мабуть, він, гівнюк, показав на мене поліції.

Близько дев'ятої ранку я виходив поснідати й зауважив у коридорі незрозумілу метушню. Коли я за чверть години повертався, з відчинених дверей сусіднього номера саме виносили тіло. Воно було накрите повністю — й обличчя теж. Тому я й кажу «тіло».

Детектив у цивільному (як виявиться, лейтенант) і темношкіра дівчина в уніформі, gardien de la раіх [93] , завершували якісь формальності. Двері номера було відчинено навстіж — тож я, проходячи коридором, пригадав собі сіменонівське слово «ажан», але пізніше не зважився його застосовувати. А раптом воно якесь образливе чи застаріле?

Мій готельний сусід, якого я ніколи не бачив, 68-річний рантьє, пенсіонер з Ельзасу, батько трьох дітей і двох внуків, президент місцевих футбольного і реґбійного клубів, помер від зупинки серця безпосередньо під час акту. Знайдені в номері предмети еротично-ігрового характеру, як і початий пакунок віаґри, можуть свідчити про певні надмірності. Особу жінки, що її він запросив до свого номера найімовірніше просто з вулиці, поки що не встановлено.

Усі ці деталі згодом розповів Пако. Це він перекладав лейтенантові мої відповіді. Лейтенант був балакуном і говорив уп'ятеро більше, ніж ми з Пако взяті разом.

Єдине, що я зміг описати: міні з червоної шкіри і чорні панчохи. Ні, я не бачив її навіть у півоберта. Тільки зад.

Спробуйте розшукати в Парижі повію за такими прикметами — червона шкіра на стегнах, чорні панчохи, зад. Якщо її справді так важливо розшукати. Хіба що у слідства з'явиться інша версія і виявиться, що то ніяка не серцева недостатність. Або що то ніяка не повія.

Ми розійшлися, чомусь підморгуючи один одному.

Пізно увечері я зайшов до себе й почув, що за стіною дивляться телевізор. «Париж заселяється знову», — зітхнув я.

Зі схилу гори під мурами Фесте Обергаус чудово проглядався півострів старого міста з дахами і вежами. Десь унизу співали крішнаїти. Однак найголовніші були річки, всі три. На моїх очах вони ставали однією. Ільц витікав з чорного Баварського лісу, тож і воду мав чорну. Інн був зелений. Дунай блакитним не був — радше свинцевим. Суміш зеленого з чорним? Чому обов'язково з чорним? Був місяць квітень, останні дні — не місяця, а наші. Більше ми ніколи й ніде разом не будемо, подумав я. Аза сказала це вголос.

Іноді мене запитують, де саме в Пенсильванії я перебував упродовж тих десяти місяців нового, тоді ще як з голочки століття. На це я зазвичай відповідаю, що між Філадельфією та Пітсбурґом, якраз посередині. Про Франик я також часом кажу, що він якраз посередині між Lemberg und Czernowitz. Бути посередині — це особлива інтрига нікудиненалежності, стриманий натяк на самодостатність і — як це називається в політиці? — рівновіддаленість. Мабуть, це мені й подобається.

Пригадую, що з нашого старошотландського Болсбурґа в обидвох випадках — як до Філадельфії, так і до Пітсбурґа — слід було їхати десь близько трьох з половиною годин. Але до першої я навідувався значно частіше. Гаразд, про неї не тут.

Натомість я зовсім не навідувався б до Пітсбурґа, якби не одна людина — ви вже знаєте хто. Це про нього Петро Мідянка не цілком слушно написав «помре у Пітсбурзі», бо насправді він помер у Нью-Йорку. Анджей Стасюк певного разу, ще на початках нашого знайомства, привіз мені зі Словаччини поштову картку, яка одночасно слугувала квитком до Музею модерного мистецтва в Медзілаборцях. Її сюжет приватний, це репродукція родинного фото, на якому порівняно молода жінка з двома хлопчиками на руках. Якщо цю поштівку взяти у рамку і поставити на видному місці — так, щоб мимоволі кидати на неї час від часу оком, гибіючи за письмовим столом, то невдовзі дуже звикаєш до цих трьох людей. Починаєш відчувати себе ледь не їхнім далеким родичем і нащадком. Напис на звороті стверджує, що знімок походить із 1931 року. Жінку звали Уля, або ж Юлія, а старшого з двох синів, на вигляд семирічного, Джон. Щодо меншого, білявого, зодягнутого в таке ж біляве пальтечко, то йому на той момент близько трьох. Якщо фото робилось узимку, то два з половиною. Я можу це стверджувати, бо про нього відомо все, а прожите ним життя минуло, ніби найкасовіший блокбастер, цілком напоказ. Дата його народження 6 серпня 1928 року, місце народження Пітсбурґ, ім'я Енді (тобто Ендрю, тобто Ондрей), а прізвище Воргол (тобто Вархола).