Багатьох моїх знайомих просто-таки верне від слова «Європа». Що за нудний, самовдоволений, вилизаний і — як це в нас називають? — ситий відросток євразійського суходолу! Який жахний зомбоїдний добробут! Яка зареґульованість! Яка ліберастична гнилизна!

Інших (а часом і тих самих моїх знайомих) аж вивертає від слова «Україна». Що за дрімучий заповідник посткомуністичної обмеженості та безпорадності! Який безнадійно запущений совкізм, що навіть і не збирається відходити в минуле! Яка тотальна пригніченість і безгосподарна халявність, яка ненависть до себе самих і решти світу, скільки гівна в головах та навколишніх ландшафтах!

Так от: як першим, так і другим (а часом одним і тим самим) знайомим я раджу побачити Вроцлав. Бо це місце, де відбувається дифузія: східнішання Заходу, західнішання Сходу. Вроцлав — ідеальне місце для змішування світів.

«Європа» боїться «України». «Україна» ненавидить «Європу». Але коли вони десь-таки зустрічаються, то з цього виходить Вроцлав [27] .

Загалом тут немає нічого дивного. Вроцлав-бо, з повоєнних часів починаючи, є Львовом-2, себто Україною, переселеною до спорожнілих німецьких кам'яниць. Нові мешканці повоєнного Вроцлава возили тачками глину з берегів Одри і перли її до своїх помешкань — часом на третій або й на четвертий поверх. «Навіщо?» — запитували їх старожили. «Будемо ліпити печі», — відповідали нові мешканці. «Але ж у ваших помешканнях діє німецьке центральне опалення, — не вдовольнялися відповіддю старожили. — Навіщо вам печі?». «А спати на чому?» — дивувались їхній тупості нові мешканці.

У цьому пічному переселенні, чи то пак ексодусі, так багато українськості і східності заразом, що місто схильних до ризику людей не може не схиляти до ризикованих висновків.

І перший з них отакий: «Насправді тим львів'янам ішлося про річку. Вони скористались історичною нагодою і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарями й ресторанами на воді» [28] .

А ще один: «Усе, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму — це Одру замість Полтви. Тобто насправді вони здобули Європу — ту, яку прийнято вважати серцевинною і справжньою. Ту, що є передусім сплеском води» [29] .

Одра у Вроцлаві є формотворчим чинником — її жіночний вигин зі сходу на захід забезпечує центрові міста досконалу німецько-міщанську структуру з Ринком у середині та мережею ремісничих вулиць навколо. Іншим формотворчим чинником є «Каламбур», але, мабуть, не театр, а кнайпа, тобто, висловлюючись більш питомо по-українському, арт-кафе. Його всі називають «Каламбуром», як і театр, але насправді воно «Під Каламбуром». У каламбурських підвалах (січень 2006-го) ми з карбідами розпивали самогон, записували «Самогон» і, добігаючи щоранку до підземної студії з вулиці В'єнзєнної (так, В'язничної) на Кузьнічу, я намагався пригадувати, куплет за куплетом, слова «Зеленої ліщиноньки».

Але я насправді не про це. У «Каламбурі» я звичайно замовляю не пиво, а коньяк. Найкращий ротовий запах після коньяку, а найгірший після пива, особливо коли його жлуктити протягом чотирьох-п'яти годин і при цьому не перестаючи курити. Коньяки в «Каламбурі» винятково болгарські, тобто в дійсності не коньяки, а бренді. Що таке коньяки, я дізнався в місті Коньяку, Франція, де мене привчали споживати їх на сніданок — щоправда, змішуючи зі швепсом.

А в «Каламбурі» я просиджував ночі як мінімум до третьої ранку і одного разу, коли десь о четвертій бармен налив мені ще одну, надцяту і передостанню, коштом закладу, я з вдячністю до свого життя і цього світу подумав про таке.

Цього світу я вже, чорт забирай, трохи в житті понюхав. І кілька ночей тому я сидів у подібному начебто арт-кафе в Коньяку, і то була ніч із суботи на неділю, і всі потягували найкращі коньяки світу зі швепсом та без, і товариство наче було цілком сексапільне, але так якось усе йшло тягомотно, ба навіть і тягомутно, з такою стерильною натягнутістю, що аж Малеча не витримала, кинулася до присутнього там піаніно й відбабахала, точніше, відмоцартила на ньому «Турецького марша» з таким завзяттям, ніби вона щойно з Ізміру. Це спричинило деяке пожвавлення серед нас і навколо, але невдовзі все знову затяглося тією ж плівкою нуднуватої вичерпаності, тож ми з Малечею рушили на вихід, і тут-таки всі розійшлися ледь не слідом за нами, тверезі та організовані.

І так воно завжди буває в Європі. А як воно буває в Україні?

О такій порі залишаються ще якісь рештки п'яноти, бидлоти, лисі голови, пласкі обличчя, дупасті блондинки, горілка ллється, обслуга лається, шансон лізе в душу — і ти думаєш, як би цьому всьому покласти край єдиним натисканням на спусковий гачок. Тут, звичайно, смайлик. Без паніки — ми не стріляємося.

І тільки у Вроцлаві все буває саме так, як мені й подобається. А «Каламбур» — це простір, у якому загустилась ідеальна Європа, та, що «між Сходом і Заходом», їх золотий перетин — анархічна, артистична, альтернативна, весела і по-вроцлавському ризиковано молода. Тому о четвертій ранку ти подумки дякуєш (Кому?) за все, що маєш тут і тепер, за цю лазівку в неможливе, і на всі боки видихаючи коньячне амбре, вилітаєш на вулицю Кузьнічу слідом за тією малою почварою, що весь вечір жлуктила пиво, курила без перестанку і хрипко на всю кнайпу сміялася.

Того найпершого разу в Гайдельберзі Ганс мене запитав, чи я знаю, хто такий Стефан Ґеорґе. Учотирьох чи вп'ятьох ми підіймалися на замок пішохідним серпантином, і я звернув увагу на дві речі. По-перше, на велике число американських солдатів, що прогулювалися поруч згідно з програмою вихідного дня. По-друге, на романтичні вілли обабіч нашого шляху, прикрашені всілякими дивними прапорами. Ганс пояснив мені, що то студентські корпорації, щось наче земляцтва або братства, деякі з їхніх активістів винаймають усередині помешкання, а взагалі це такі місця для зібрань усієї тієї поведеної на старотевтонських маршах бурсацької галайстри. Я ще в ту мить подумав, чи наше слово «бурсак» не походить від їхнього Bursche [30] і дійшов нехитрого висновку, що походить, але «буршак» звучало б краще. Отут Ганс і запитав мене, чи я щось чув про Стефана Ґеорґе. У цьому запитанні не було нічого образливого: ми з Гансом зналися лише другий день. Він міг і не таке запитати. Чи я знаю, хто такий Гельдерлін? Чи я знаю, хто такий Гайдеґґер? Чи я знаю, хто такий Гонеккер?