Але перед нами ще був замок на Замковій горі, до якого ми піднялися по Гое Штрассе. Гаразд, от принаймні буде ще одне місто, на яке подивлюся з гори і додам до колекції, вирішив я. Забігаючи наперед — вид згори Кведлінбурґові дійсно личить: гострі кути черепичних дахів, фахверкові поверхні стін, усіяні квітниками тераси підзамча, садово-паркові заплави, все ще зелені у середині вересня, лагідна лінія узвиш Гарцу на овиді. Я переглядаю знімки, що наклацала і вибрала для мене Вікторія, і мені знову, як кажуть художники, хочеться там бути. Ще трохи — й мені захочеться перечитати братів Ґрімм, а це вже недобре.

Добре натомість інше: те, що при вході до замку, всередині брами, сидів музикант. Він був з гітарою, але річ, яку він грав, була для лютні, під мінусівку з програвача. Скільки таких менестрелів у джинсових латаних латах розбрелося по містах і містечках Старого Світу з його пам'ятками та руїнами? У цій книжці, як ви вже зауважуєте, вони виникають цілком регулярно. Напевно, я й не згадував би про нього, навіть мимобіжно, як отут, якби не його таємниче перевтілення. Бо коли за годину ми поверталися тією ж дорогою через браму, на його місці вже чатував інший — вилицюватий і кирпатий, червонощокий і білобровий, зі злиплими на потилиці та на лобі русяво-світлими пасемцями. І він грав, та ні — він наярювавна гармошці, і це була дуже легко впізнавана пісня, здається, якась «Катюша», і всі ті дисципліновані пенсіонери, проходячи повз нього, якось так напівзгиналися і сипали йому до шапки, замилувано усміхнені, свою дзвінку євромонету. Я згадав, що в нас їхніх ровесників називають чомусь дітьми війни.

Скільки разів я бачив Кельнський собор з потяга, наближаючись до Кельнського вокзалу, а відтак їдучи далі? Безліч.

Урешті я навіть почав замислюватися над тим, щоб одного з разів улаштувати собі в Кельні пересадку і виграти на цьому якісь три чверті години між потягами.

За цей час можна — так мені здавалося — встигнути.

Ні, не облазити все це громаддя, обдивившись усю різьбу тріщинок і рисочок на філігранній поверхні цього велетня.

І не вибратися залізними сходами на сам вершок його південної вежі, звідки мусить бути видно Ла-Манш, Англію і Біскайську затоку. (А також — на Сході — Говерлу).

І не обмацати зором усі його вівтарі, скульптури, розписи та нагробки з іменами, що однаково не скажуть мені майже нічого, лише засмітять ненадовго комори пам'яті.

І не проникнути до скарбниці, і не торкнутись електропневматики на жодному з двох органів, і не вдарити билом на всю Європу об металеву тушу Товстого Петера.

А от що:

Можна встигнути до Трьох Царів.

Моя релігійність — вельми сумнівна штука.

Я люблю критикувати церковників і розповідати про них анекдоти.

Я так само не проти завжди піддавати сумнівові побожність побожних і ревність ревних.

З усіх доказів існування Бога більш-менш переконливо мені звучить лиш один: у літаку, що стрімко падає вниз, немає жодного атеїста.

Тому навряд чи є сенс вважати мене релігійним.

Але Тріє Царі з невідомих причин є моїми улюбленцями.

Можливо, річ у тому, що їх троє. Тобто вони здаються мені заблуканими посеред ночі добрими пияками.

Можливо, в тому, що я потаємно люблю золото, ладан і миро.

Можливо, в тому, що наймолодший з них — чорношкірий африканець.

Або що вони — чарівники, чаклуни, маги. Тобто раніше виступали у персько-халдейському цирку.

А тепер їхні рештки зберігаються у Кельнському соборі. Навколо них і з їхньою поміччю він і виріс до найвищого неба.

Хотів би я побачити, як їх 1164 року тарабанили з Мілана до Кельна! Як виглядала та процесія (верблюди? осли? найманці в охороні?), і в чому їх везли, в яких вогнетривких шкатулах?

І ще:

Жінка у візку, що спитала когось із персоналу, де тут підйомник для інвалідів. Проте почула у відповідь: Нам дуже прикро, пані, але тут такого не передбачено.

На що вона: То я не зможу піднятися на оглядовий майданчик південної вежі?

А їй на це: Нам справді дуже шкода.

І тоді вона з люттю: Нічого ж собі католицька церква!

Але я й досі думаю, що вона заздалегідь знала, до чого тут можна придертись, і навмисне завела розмову про той підйомник, щоб тільки висловити своє обурення клятим католицизмом. І тому вона рішуче від'їхала геть з настільки високо піднятою головою. Здавалося, ще мить — і невидимі сили піднімуть її разом з візком у повітря.

В одному з недавніхПалійчиних листів є згадка про те, що протягом 1917 — 20 років Київ дванадцять разів переходив з рук у руки. До речі, сказано досить жорстоко: ці руки здебільшого навіть уявляти страшно.

Я свідомо відмовляюся від історичних довідників та підручників і намагаюся реконструювати всі дванадцять переходів з пам'яті. Це залишає мені трохи більше простору для спекуляцій. Отже: Центральна Рада, червоні росіяни Муравйова, німці з гетьманом, Директорія, білі росіяни Булгакова, поляки. Дванадцятки в мене ніяк не набирається, але дехто з перелічених прибирав місто до рук по кілька разів, щонайменше по два. Дванадцятий і останній перехід у будь-якому разі знову за червоними, тільки без Муравйова, якого вони на той час уже й самі порішили — інакше бути у пізнішому Києві станції метро «Муравйовська».