Шрифт:
IX
Вранці вона приготувала йому вівсяну кашу, яку він з'їв без зайвих слів. Просто вкидав їжу до рота, не думаючи про Еліс, ледве помічаючи її. Він знав, що мусить іти. З кожною зайвою хвилиною його перебування тут чоловік у чорному віддалявся все більше. Напевно, зараз він уже перейшов сланці й бескиди та заглибився в пустелю. Його шлях неухильно пролягав на південний схід, і стрілець знав причину.
— У тебе є карта? — спитав він, підвівши очі.
— Міста? — розсміялася вона. — Воно таке мале, що карта не потрібна.
— Ні. Території, що лежить на південному сході.
Її посмішка враз зів'яла.
— Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаєшся.
— Що на іншому боці пустелі?
— Звідки мені знати? Її ніхто не переходив. Навіть не намагався перейти, принаймні відколи я тут. — Вона витерла руки об фартух, взяла рукавиці і вилила нагріту воду з цебра в балію, від якої одразу пішли бризки й пара. — Туди пливуть усі хмари. Їх наче засмоктує…
Він підвівся.
— Куди ти? — У власному голосі їй почувся невідчепний страх, і їй це дуже не сподобалося.
— На стайню. Якщо щось кому й відомо, то це конюхові. — Він поклав руки їй на плечі. Руки були важкі, але теплі. — І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далі.
Але поки що ні.Вона звела на нього очі.
— Обережніше з тим Кенерлі. Як він чого не знає, то просто вигадує.
— Спасибі тобі, Еллі.
Коли він пішов, вона повернулася до балії, відчуваючи, що з очей струменить гарячий потік сліз. Сліз вдячності. Скільки часу минуло відтоді, як хтось їй востаннє подякував? Хтось, до кого їй не байдуже?
X
Кенерлі — беззубий і вкрай неприємний старий розпусник, що поховав двох дружин, — мав безліч дочок, які вже в печінках йому сиділи. Дві недорозвинені дівчинки потай спостерігали за стрільцем із запилюженого затінку стайні. У землі, пускаючи слину, радісно копирсалося дитинча. Доросла дівчина, білява, брудна і розпутна, з цікавістю вивчала його, набираючи воду зі старої колонки, що жалібно стогнала поблизу будівлі. Впіймавши на собі погляд стрільця, вона стиснула свої соски пальцями, підморгнула йому й знову заходилася качати воду.
Конюх перестрів його на півдорозі між дверима, що вели в його дім, і вулицею. У його манері поведінки відчувалося балансування між сповненою ненависті ворожістю і боягузливим плазуванням.
— Скажу вам, він доглянутий, можете не переживати, — повідомив Кенерлі. Не встиг стрілець і слова мовити у відповідь, як він повернувся і замахав на дочку кулаками, — не чоловік, а доведений до відчаю кістлявий задерикуватий півень: — Ану марш звідси, Субі! Іди в хату! Ти у мене отримаєш на горіхи!
Понурившись, Субі потягла відро до халупи, яка тулилася до стайні.
— Ти маєш на увазі мого мула? — запитав стрілець.
— Так, сей. Сто років уже не бачив мула, особливо такого породистого, як ваш. Два ока, чотири ноги… — Його обличчя тривожно скривилося, набувши виразу, що міг означати як нестерпний біль, так і натяк на буцімто сказаний жарт. Стрілець припустив, що має справу з останнім, хоча сам майже не був наділений почуттям гумору.
— Були часи, коли їх розвелося хоч греблю гати, — продовжував Кенерлі, — але відтоді світ змінився. Я не бачив нічого, крім хіба кількох потвор-биків, тяглових коней і… Субі, на Бога, я тебе відшмагаю!
— Я не кусаюся, — приязно сказав стрілець.
Кенерлі улесливо зігнувся і скривив губи в подобі усмішки. Стрілець побачив очі вбивці і бажання вбити. І хоча він цього не боявся, та все ж відзначив про себе: так людина робить закладку в книжці у тому місці, до якого можна буде пізніше повернутися по цінні вказівки.
— Ви тут ні до чого. О боги, ні, це не через вас. — Він мимоволі всміхнувся. — Вона пришелепкувата від природи. У ній засів нечистий. Вона дика. — Його погляд став похмурим. — Настають Останні Часи, містере. Ви ж знаєте, що каже Біблія. Діти не слухатимуться батьків, і чума уразить багатьох. Варто тільки послухати, що говорить священиця, і знатимете це.
Стрілець кивнув, а потім показав у напрямі південного сходу.
— Що там?
Крива усмішка знову з'явилася на губах Кенерлі, оголюючи ясна і кілька гнилих жовтих зубів.
— Поселяни. Зілля. Пустеля. Що ж іще? — Він хмикнув і змірив стрільця холодним поглядом.
— Наскільки велика ця пустеля?
— Велика. — Кенерлі з усіх сил намагався виглядати поважним, наче відповідав на серйозне питання. — Тисяча періодів. Може, дві тисячі. Точно сказати не можу, містере. Там нема нічого, крім чортового зілля та ще, може, демонів. Подейкують, що на тому боці бувають періоди чарівного персня, але, мабуть, брешуть. Туди пішов той, інший, що вилікував Норта, коли він був хворий.