Я хочу вірші написати про -

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

а я дивлюсь у вічі пістолету...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету?!

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу –

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання…

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана…

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою – до сміху!

А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація…

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило…

Ти – моє перше кохання.

Останнє уже було.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.

Леся Українка

Півні кричать у мегафони мальв –

аж деренчить полив’яний світанок…

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови –

сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень – не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.

З усіх трибун – аж дим над демагогом.

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться богом,

як сам диявол – той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі,

ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці – загула бруківка –

І тільки гриви…курява…і свист…

Лунких копит оддаленілий цокіт…

І ми…і степ…і жовтий падолист…