Послали по отамана та по війта, ті прийшли заспані й перепуджені, адже в їхньому селі сталося нечуване – обікрадено високу особу.

– Від Клима напасть, – сказав, дещо оговтавшись, отаман. – Минулої весни він зґвалтував служницю, сироту Параску… Батько грошима прикрив гріх. Я накажу до слушного доводу і до подальшої резолюції взяти його під варту. Таке вчинити міг тільки він.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райці взяли Клима під арешт.

Полковник наказав усім вкладатися спати, але ніхто з нас так і не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали інші, а я думав про Улясю: не знав, чим скінчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довіру й заступництво. На таке здатна тільки добра й чиста душа. Просив у Небесного Вітця їй всього-всього, чого він може послати людині, думав про неї з великою ніжністю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть і підозра повернеться на мене?

Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та війт і запитали, що чинити.

– Чиніть не мою волю, – відказав полковник. – Я вимагаю скутечної справедливості, і все.

Отаман покликав Пшеничного та його жінку й оголосив, що опівдні будуть чинити суд над ними всіма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутності всієї громади, всі Пшеничні мають скласти в церкві присягу на хресті та Євангелії.

Я бачив, як обмертвіли Пшеничний і його жінка, вони стояли живі і вже мертві, вони могли не складати присяги – присягу складає тільки людина, спіймана на злому вчинку, їх на крадіжці не спіймав ніхто, і сина також, хоч він і не частувався з гостями, а кудись відвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу – покласти на себе сором на все життя.

По тому, як пішли отаман та війт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулів; Пшеничний не хотів говорити при них, а потім щось таке забелькотів, мовляв, гроші, може, і взяв Клим, і просив не робити ганьби, а пообіцяти на іконі, що нікому нічого не скажуть, а він поверне гроші та коштовності.

– То ти вже й так зізнався, – сказав Полуботок.

– Я не зізнався, – знову одпирався Пшеничний. – Кажу, може, їх взяв Клим…

– А нащо ж твоя малжонка напувала козаків? – запитав полковник.

– Це вже тоді, як сталося… Спочатку вона тільки частувала вечерею…

– Ну ось, ти таки й зізнався, – сказав полковник. – Веди й показуй, де гроші. А я поміркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.

– А що мав робити, – похилив сиву голову Пшеничний… – Мій син…

– І гроші чималі. Коштовності… – додав осавул. – Знадобилися б також. Хоч… Чого ще тобі треба? Маєш двір і маєш хутір, винокурню на три казани, і хату в лісі, і воли, й стоги…

– Мені – нічого… Це він…

Пішли на хутір і відкопали заховані в трьох місцях гроші та коштовності. По тому зібралися у війтовій хаті й радили раду в присутності всіх Пшеничних. Пшеничний і Пшеничниха стояли на колінах, молилися до ікон та до полковника, Клим підпирав плечима піч, зиркав налитими люттю очима.

– Просися ж, ну, просися, – смикала його за полу мати.

Клим важко опустився на коліна.

– Подивися, що кому з них належить за Статутом, – наказав війтові Полуботок.

Війт, маленький і миршавий, послинив палець.

– Артикул Статуту гласить, що за таку крадіжку злодій горло тратить, – сказав війт. – А посібникам його – назначения членків, тобто одрізання вуха або носа.

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, і заревів Клим.

– Ми – не суд, – сказав Полуботок. – Ми тільки дивимося, що може присудити суд. – І зітхнув глибоко. – Задним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похід голіцинський разом одбували. Через те і в гостину до тебе став. Шкода мені тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманівна просить… щоб через неї кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман і війт, сплатиш вину урядову й панську, а син твій нехай іде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зітне його там татарська стріла, то, може, вітер вивіє з дурної голови лихі думки.

Перед тим, як мали виїздити, я здибав у левадці Улясю, вона сиділа навпочіпки над потічком, вербовою гілочкою водила по воді.

– Долю свою видивляюся, – сказала. – Ну, чим там скінчилося?

– Скінчилося, як і мало скінчитися. Простив пан полковник. А тобі – дяка довічна. – І я поцілував їй руку, ще й сказав: – Цілую тобі руку, як рідній матінці.

– Дивний ти, Іване, – мовила дівчина. І зненацька лукаво та хитро: – Та й не кепсько це, коли матінка молодша на кілька літ.

Я відчув, що в мене паленіють вуха та щоки.

– Там тебе шукають… Тра їхати, – пробелькотів і пішов. Чомусь пішов сам, не чекаючи на неї, не хотів, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений і водночас щось ніс у собі, а що, не знав. З тим і приїхав до Чернігова.

Тільки двох князів у давнину називали руськими: Київського та Чернігівського. Кажуть, що свою назву Чернігів отримав від непрохідних чорних і червоних лісів, які колись оступали місто з усіх боків. Темні бори, гаї та діброви й понині обкладають могутніми крилами це дивовижне місто, котре змагалося славою та красою з Києвом і Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасені на придеснянських луках коні сягали копитами Прикарпаття, Волги і Дону, Москви-ріки, берегів Чорного моря, срібні чернігівські сурми стрясали повітря в далеких і близьких краях, чернігівські вої вкидали в переляк блискучими щитами половців та ляхів, чудь і мерю й своїх кровних братів полян та древлян, і втомилися від походів коні та люди, й потроху губили сіверяни в походах ті щити, й поймалися зеленою іржею сурми, возвеличувалися інші міста, інші народи, а древній славний Чернігів перетворився в звичайне полкове місто, зі зветшалою, в обломах і осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрі обліпили місто з усіх боків, подекуди позносили вали, хати й цехові майстерні налазили одна на одну, місто розповзалося на схід, в сторону річки Стрижня і вже давно не нагадувало той грізний, суворий, величний Чернігів, якому проспівали славу давні літописці.