Шрифт:
Розділ XVIIІ
РОЗПОВІДЬ ВЕДЕ ЛІКАР: КІНЕЦЬ БОЇВ ПЕРШОГО ДНЯ
Щосили бігли ми через ліс, який відділяв нас від форту і з кожним нашим кроком голоси піратів лунали все ближче й ближче. Незабаром ми почули тупіт їхніх ніг і тріскотіння гілок, коли вони продиралися крізь хащі.
Я зрозумів, що нас чекає неабияка сутичка, і оглянув свого мушкета.
— Капітане, — сказав я, — Трелоні стріляє без промаху. Дайте йому свою рушницю, бо його підмокла.
Вони обмінялися рушницями, і Трелоні, мовчазний і спокійний, як і з самого початку подій, на хвилину зупинився, щоб перевірити набій у капітановій рушниці. Саме тоді я помітив, що Грей не має зброї, і дав йому свого кортика. Ми радо побачили, як він поплював на руку, насупив брови й вимахнув кортиком, розтинаючи повітря. З усього було видно, що наш новий товариш не осоромиться.
Пробігши ще кроків сорок, ми дісталися узлісся й побачили частокіл просто перед себе. Ми опинились якраз посередині його південного боку. І майже цю саму хвилину семеро бунтівників з боцманом Джобом Ендерсоном на чолі галасуючи вискочили з заростей біля південно-західного рогу частоколу.
Побачивши нас, вони розгублено зупинились. Ми скористалися з цього й вистрелили — не тільки я та сквайр, а й Гантер і Джойс із блокгаузу. Чотири постріли гримнули, може, безладно, але своє зробили: один пірат упав, решта поспіхом чкурнули до лісу.
Знову набивши мушкети, ми прокралися вздовж частоколу, щоб глянути на підстреленого ворога. Він був мертвий: куля влучила в саме серце.
Ми не встигли навіть зрадіти нашому успіхові, коли з кущів пролунав пістольний постріл, над вухом моїм свиснула куля, і бідолашний Том Редрут поточився й упав на землю. Сквайр і я, — ми відповіли на постріл, але стріляти нам довелося навмання, і, очевидно, то була даремна витрата пороху. Знову набивши рушниці, ми підбігли до бідолахи Тома.
Капітан і Грей уже схилилися над ним. Я з півпогляду побачив, що справа безнадійна.
Мабуть, те, що ми так енергійно відбили їхній напад, налякало піратів, і вони знову відступили, бо ми без усяких перешкод змогли перетягти нещасного старого доглядача дичини через частокіл і занести до блокгаузу.
Бідолаха тільки стогнав і спливав кров'ю. Він нічому не дивувався, ні на що не скаржився, не виявляв ніякого страху і навіть ні на що не нарікав від самого початку наших пригод аж до цієї хвилини, коли ми поклали його вмирати в блокгаузі. Він, мов троянець, один стримував ворогів у проході на шхуні, прикриваючись самим матрацом. Усі накази він виконував мовчки, покірливо й сумлінно. Він був старший за кожного з нас принаймні років на двадцять. І ось тепер цей неговіркий старий і вірний служник помирав у нас на очах.
Сквайр упав перед ним навколішки, цілуючи йому руки і плачучи, мов дитина.
— Я вмираю, докторе? — спитав Том.
— Томе, друже, — сказав я, — скоро ти повернешся додому.
— Перше я хотів би розквитатися з ними за той постріл, — відказав він.
— Томе, — промовив сквайр, — скажи, чи прощаєш ти мене?
— Хіба ж мені годилося б це робити, коли йдеться про мого пана, сквайре? — відповів служник. — А втім, хай буде так. Амінь!
Кілька хвилин він лежав, не озиваючись, а тоді попросив, щоб хтось прочитав молитву.
— Такий уже звичай, сер, — додав він вибачливим тоном. І невдовзі, не мовивши більш ні слова, одійшов у вічність.
Тим часом капітан, в якого, як я давно помітив, кишені й пазуха аж дуже так віддимались, понавитягав звідти купу найрізноманітніших речей: британський прапор, Біблію, моток шворки, перо, чорнило, корабельний журнал і кілька фунтів тютюну. Він розшукав ошкурену соснову жердину й за допомогою Гантера встановив над блокгаузом у тому місці, де перехрещувалися колоди. Потім виліз на дах і власноруч прив'язав до жердини й розправив цього прапора.
Це, очевидно, дуже втішило його. Злізши вниз, він заходився перелічувати й сортувати припаси, наче не мав ніякого іншого клопоту. Але роблячи це, він іноді поглядав на Тома, а коли той помер, підійшов і шанобливо покрив його другим прапором.
— Не беріть це так дуже до серця, сер, — сказав він, потискуючи руку сквайрові. — Він загинув, виконуючи свій обов'язок, а хіба може бути краща смерть? Можливо, з погляду теології я щось і не так кажу, але це правда.
Потім він одвів мене вбік і спитав:
— Докторе Лівсі, через скільки тижнів ви і сквайр чекаєте на прибуття другого корабля?
Я відповів йому, що тут ідеться не про тижні, а про місяці. Тільки в тому разі, якщо ми не повернемося до кінця серпня, Блендлі пошле нам на допомогу корабель. Але не раніше, хоч і не пізніше.
— Тож і підрахуйте, коли він буде тут, — докінчив я.
— Ну, сер, — сказав капітан, чухаючи потилицю, — за таких обставин доведеться скрутнувато, навіть коли нам сприятиме доля.
— Що ви цим хочете сказати? — поцікавився я.