— Чи хоч відомо, де їх знято?

— Перший капітан ніколи не розлучався з птахом, — відповів Верховцев, — але, коли полетів на Венеру, подарував птаха Другому капітанові. А Другий капітан, як ви знаєте, пропав безвісти. Пропав і птах.

— Отже, навіть невідомо, де він водиться?

Верховцев нарешті виліз із-під ліжка. Капелюха він зім’яв у кулаці, і вигляд у нього був зніяковілий.

— Даруйте, — сказав він, — я захопився.

— Отже, невідомо, де водиться цей птах?

— Ні-ні, — швидко відповів Верховцев.

— Шкода, — зітхнув я. — Виходить, невдача. Нічим ви нам допомогти не зможете. А ми так сподівалися…

— Чому ж не зможу? — образився доктор Верховцев. — Я й сам багато мандрував… Дайте тільки подумати.

Доктор думав хвилини зо три, потім сказав:

— Згадав! На планеті Еврідіка водиться Малий дракончик. І ще, кажуть, Великий дракончик.

— Знаю, — мовив я. — Великого дракончика якось застрелив один із капітанів.

— А ви звідкіля знаєте? — спитав Верховцев.

— Знаю. Мені розповів мій друг археолог Громозека.

— Дивно, — промовив Верховцев і нахилив голову, розглядаючи мене, мовби бачив уперше. — Тоді я ще подумаю.

Він думав ще хвилину і повідомив нам про марсіянського богомола. Це було навіть смішно. Марсіянські богомоли живуть не тільки у всіх зоопарках — їх навіть дома тримають. У Аліси один живе, наприклад.

Тоді Верховцев розказав нам про головастів, про мухокола з Фікса, про пекельних птахів із планети Труль та про інших звірів, відомих із книжки “Тварини нашої Галактики”.

— Ні, ці звірі нам не потрібні.

— Даруйте, — сказав Верховцев ґречно, — але я все життя цікавився розумними істотами, і тварини якось мені не зустрічалися. Можна, я подумаю?

Верховцев знову замислився.

— Де ж я бував? — спитав він сам себе. — Ага, — відповів він, — я бував на Порожній планеті.

— Де?

— На Порожній планеті. Це неподалік звідси, у сусідній зоряній системі.

— Але якщо це Порожня планета, то які ж там звірі? — здивувалась Аліса.

— Цього ніхто не знає. Розумієте, були ми там у понеділок, усе небо кишіло птахами. А у вівторок жодного птаха — тільки вовки нишпорять зграями. І олені. А в середу — ні тих, ні тих. Планета спорожніла.

— А може, звірі просто перекочували куди-небудь?

— Ні, — відповів Верховцев, — не в цьому річ. У нас був розвідкатер, і ми з цікавості облетіли всю планету. Ні звірів, ні птахів. Пустка. І не ми одні цьому дивувалися. Я вам координати дам.

— Спасибі, — подякував я. — Та якщо ви більше нічого згадати не можете, тоді покажіть нам щоденники капітанів. От вони вже напевно бачили різних звірів.

— А хто вам казав про щоденники? — спитав доктор і нахилив голову.

— Наш друг археолог Громозека, — відповів я.

— Ніколи не чув. Та й навіщо вам щоденники? Я згадав про склісів. Про склісів із планети Шешинеру. Їх там сила-силенна. Мені розповідали.

— І за це теж спасибі, — сказав я.

Та мені дуже кортіло поглянути на щоденники капітанів, а доктор Верховцев чомусь щоденників показувати не хотів. Чимось ми викликали в нього недовіру.

— Будь ласка.

— А щоденники? — спитала Аліса.

— Ой, дівчинко, що вам у цих щоденниках? До речі, їх тут і нема. Вони на Фіксі. Зберігаються в архіві. Так-так, в архіві. — І доктор Верховцев ураз пожвавішав, ніби придумав вдалу брехню.

— Ну, як собі хочете, — мовила Аліса.

Доктор знітився, насунув пом’ятого капелюха на очі й сказав тихо:

— А ще ви можете побувати на базарі в Палапутрі.

— Ми там неодмінно побуваємо, — запевнив я. — Ми про нього знаємо.

— Тоді я вас проведу, — сказав доктор.

Він підвівся і повів нас поміж ящиками й контейнерами до виходу з бази. Він ішов швидко, наче боявся, що ми передумаємо і не полетимо.

Ми повернулися до пам’ятників. Зупинилися біля них.

— А що сталося з Другим капітаном? — запитав я.

— Він загинув, ви ж знаєте, — відповів Верховцев.

— Нам сказали, що він пропав безвісти.

Доктор Верховцев знизав вузенькими плечиками.

— А можна знайти Першого капітана? — не здавався я. — Він живий?

— Так, працює десь у космосі.

— На проекті “Венера”? Але ж там кілька тисяч чоловік.

— Ви ж самі знаєте, як його шукати. І нічого ви від мене більше не почуєте.

— Ну що ж, — сказав я тоді, — спасибі за гостину. Ми, правда, думали, що зустріч буде іншою.