— Я збожеволію! — вигукнув Полосков. — Спочатку був сьогодні ранок, потім була вчора ніч, і ви брали ананаси, яких ще не можна було брати, бо їх згодом можна буде брати…

— А в нас лишилося в житті так мало радощів, — відповів зелений чоловічок, не слухаючи Полоскова. — І ми ніколи раніше не куштували ананасів. Я, наприклад, тепер щодня вирушатиму у вчорашній день, щоб з’їсти ананас, який я з’їв учора…

Ми трохи помовчали — переварювали новини. Потім шешинерієць зітхнув і сказав:

— Не можу більше. Я пішов у минуле доїдати ваш ананас.

— Стривайте, — зупинив я його. — У мене до вас ділове запитання.

— Краще й не питайте, — відповів зелений чоловічок. — Адже я знаю, про що ви спитаєте.

— Ой, правда, — згодився я.

— Ви спитаєте про звіра на ім’я скліс, через якого ви сюди прилетіли.

— Звичайно.

— Ми можемо вам привести сто склісів, але ж ви відмовитеся від них. Он дивіться, один лежить за рогом. Ви зараз розведете рука ми і скажете: “Це ж звичайна собі корова!”

Ми заглянули за ріг. Там лежала корова. Я розвів руками й сказав:

— Це ж звичайна собі корова!

— От бачте.

Тут зелений чоловічок попрощався з нами й пішов, точніше, зник, бо всі жителі цієї планети мали дивну звичку розчинятися в повітрі. І він не бачив того, що сталося потім, і все його вміння дивитися в майбутнє й минуле не допомогло. Бо ми взяли цю корову, привезли її в Московський зоопарк, і вона досі там — один із найпопулярніших експонатів.

Щойно наш зелений провідник щез, корова потяглася, поволі звелася на ноги й розгорнула довгі перепончасті крила, які досі були обмотані довкола її живота. Корова зітхнула, подивилася на нас великими сумними очима, струснула крилами, змахуючи з них пилюку, відштовхнулася стоптаними ратицями й перелетіла через вулицю. Летіла вона як корова — погано й невміло, але ж усе-таки летіла!

І тоді я спитав у зеленого хлопчика, що несподівано з’явився поруч:

— Це чия корова?

— Скліс? — запитав хлопчина.

— Атож, чий це скліс?

— Та нічий, — відповів хлопчина. — Кому скліси потрібні? Їх пасти зовсім неможливо — розлітаються. Тому ви беріть, не жалко.

І ми рушили до “Пегаса”, женучи перед собою скліса лозиною. Скліс іноді злітав у повітря, але швидко стомлювався й починав ліниво трюхикати.

Потім до нас пристав ще один скліс, але ми його з собою брати не схотіли — й одного прогодувати не так легко. Скліс довго, ображено ревів і махав хвостом.

Аліса повернулася невдовзі після нас, їй стало нудно з шешинерійцями. Та й вони про неї швидко забули — порозліталися хто в минуле, а хто в недалеке майбутнє.

— Ну, тепер, — оголосив Полосков, коли ми піднялися з планети, на якій втратили увесь наш запас ананасів, — прямим ходом у систе му Медузи. Ніхто не заперечує?

Ніхто не заперечував. Я хотів було заперечити, але Аліса так на мене глянула, що я сказав:

— У польоті кораблем розпоряджається капітан. Як скаже Полосков, так і буде.

— Тоді ніде більше не будемо затримуватись, — мовив Полосков.

Та через два дні нам довелося затриматись і змінити курс. Корабельна рація “Пегаса” прийняла сигнал біди SOS.

— Звідкіля він? — спитав я Полоскова.

— Зараз про все дізнаємося, — відповів наш капітан, схиляючись над приймачем.

Я всівся у вільне крісло на містку, вирішив скористатися хвилиною, відпочити. Я зранку стомився. У індикатора болів живіт, і він міняв кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті. Павук-ткач-троглодит за браком сировини добрався до сонного снука в сусідній клітці й обстриг із нього всю довгу вовну, тож снука не впізнати. Снук через це застудився і кашляв на весь трюм. Довелося споруджувати ізолятор. Говорун цілісіньку ніч бурмотів незрозумілою мовою, захрип і скрипів як незмащена підвода. Відпоювали його гарячим молоком із содою. Кущики пересварилися вночі через сливові кісточки і найменшенькому обламали сучки. Алмазна черепашка прорізала гострими гранями панцира дірку в дверях, що вели в машинне відділення, й довелося знову замкнути її в сейф.

Я стомився, але знав, що так завжди буває, коли везеш колекцію рідкісних звірів. Усі ці хвороби, прикрощі, бійки й конфлікти ніщо у порівнянні з годівлею. Правда, мені допомагала Аліса, але вона проспала, і вранішню годівлю мені довелося взяти на себе. Ще добре, що звірів поки було не дуже багато і більшість їх могла дихати земним повітрям. Тільки під скляний ящик із бежевими жуками прийшлося підставити пічку, бо жуки звикли жити у вулканах…

— Усе ясно, — почув я голос Полоскова.

Про що він? Ах так, я задумався і зовсім забув — адже ми одержали сигнал біди.

— Сигнал іде з планети Шелезяка. Що ж у них могло трапитися?

Полосков відкрив останній том довідника планет і прочитав уголос:

— “Планета Шелезяка. Відкрита фіксіанською експедицією. Населена металевою культурою вельми низького рівня. Є припущення, що жителі планети — нащадки роботів, які врятувалися з невідомого космічного корабля. Відзначаються відвертістю й гостинністю. Проте дуже капризні й образливі. Корисних копалин на планеті нема. Води теж нема. Атмосфери нема. Нічого на планеті нема. Коли що й було, роботи все витратили й живуть бідно”. Так, — сказав Полосков, — не вельми цікава планета. Але що ж у них сталося?