Ми всі дивилися на Полоскова, чекали, що скаже капітан.

— Дурниці! — мовив капітан.

— Але тоді чому вона тікала?

— Ключ від корабля їм несла, — відповів Полосков. — Навіщо ж їм ключ від висадженого в повітря корабля?

— Ні на що, — обізвалась Аліса. — Ну й розумний у нас капітан!

— Та я звичайних здібностей… — сказав Полосков.

— …а ми телепні! — зраділа Аліса. — Треба було здогадатися, що черепашка не могла ніякої міни підкласти. Коли б вона встигла по неї збігати?

— Теж слушно, — згодився Полосков. — Але найголовніше зараз не в цьому. Товстун і доктор Верховцев підозрюють, що ми розгадали таємницю Другого капітана, і вони вирішили завітати до нас на “Пегас”. Таємно чи неприховано, я не знаю, але нам треба чекати гостей. І приготуватися до їхнього приходу.

— Але як же решта квітів? Справді, ми ж нічого не знаємо.

Це не так просто — підняти космічний корабель і перекинути його лише на кілька кілометрів убік. Це важче, аніж полетіти з планети. Не всякий капітан на це пристане.

Та Полосков вирішив перегнати “Пегас” на галявину. В кораблі безпечніше, і без нашого дозволу ніхто в нього не забереться.

Поки Полосков вираховував, як краще стрибнути “Пегасу”, ми розійшлися по кораблю, щоб поприв’язувати розкидані речі, перевірити клітки із звірами і поскладати в шафу посуд.

Словом, через півгодини “Пегас” був готовий до польоту. Ми зібралися на містку. Полосков сів до пульта керування, я — на місце штурмана, Аліса — трохи позаду.

— Двигуни готові? — спитав Полосков у динамік.

— До старту готовий, — відповів із машинного відділення Зелений.

Але Полосков не встиг сказати: “Старт…”

Біла вогняна смуга розітнула голубе небо. Поряд із нами спускався інший космічний корабель.

Від поштовху нахилилися дерева і здригнулася земля.

— Стривай хвилинку, — сказав Полосков Зеленому, дивлячись в ілюмінатор.

— Що там у вас? — запитав Зелений.

— Сусіди спустилися.

— Хто?

— Не знаю ще. За деревами не видно. Але будь готовий стартувати негайно. Може, це вони.

— Верховцев? Товстун?

— Авжеж.

Ми попідводилися в кріслах, не відриваючи очей від лісу. Над деревами стирчав ніс корабля. Зовсім неподалік, метрів за двісті. Мені навіть здалося, що я чую, як відкривається люк на тому кораблі, як падає на землю трап… Ось вони спускаються вниз, біжать через кущі. Друзі чи вороги?

Кущі розсунулися, і на майданчик перед “Пегасом” вибіг чоловік. На ньому був скафандр, щоправда, без шолома. На поясі в цього чоловіка був пістолет. Чоловік підняв руку, наказуючи нам зупинитися. І тут ми всі його пізнали.

— Доктор Верховцев! — вигукнула Аліса. — Без капелюха.

— Верховцев, — повторив Полосков і нахилився до динаміка: — Зелений, старт!

Наш корабель одразу ж відгукнувся на слова Полоскова, ледь гойднувся, загули двигуни, і ми, набираючи швидкості, почали підійматися в повітря.

— Чудово, Зелений, — похвалив Полосков.

— Хто це був? — запитав Зелений.

— Верховцев, — відповів Полосков.

“Пегас” повис на секунду над майданчиком, і доктор Верховцев відступив назад, під захист кущів. Він махав руками і дуже сердився.

— Що? — крикнула Аліса, хоч Верховцев не міг нас почути. — Руки короткі?

— Алісо, — сказав я докірливо, — хіба можна так розмовляти зі старшими?

Полосков засміявся.

— А він без капелюха, — відповіла Аліса, ніби й не чула моїх слів. — Загубив капелюха. Поспішав.

Корабель нахилився, беручи курс до галявини, й невдовзі наш ворог перетворився на мурашечку, і я помітив, як він заквапився назад до свого корабля.

— Тепер, — мовив Полосков, — у нас є час у запасі. Поки вони повернуться на свій корабель, задраять люки і заведуть двигуни, мине півгодини. І за ці півгодини ми повинні знайти Другого капітана. Це важке завдання.

— Навіть здорово, — збадьорилась Аліса, — що вони вирішили нас піймати. Принаймні ми знаємо, що на галявині їх нема.

Кругла галявина була вже під нами. Полосков обережно посадив “Пегас” точно посередині її. Поки ми спускалися, я помітив безліч яскравих блискіток, неначе довкола галявини іскрився іній. А коли ми знизилися, я збагнув, що то не іній, а осколки розбитих дзеркал. Ми не помилилися — вороги встигли винищити всі квіти.

“Пегас” знизився на траву, випустив амортизатори, й Аліса першою відстібнула ремінь. Їй не терпілося вибігти на галявину. Цієї миті “Пегас” здригнувся, його хитнуло, Аліса покотилася до стінки. Зелений закричав знизу: