— Зараз, — бурмотів товстун, — одну хвилинку… я все зроблю.

Він натискав на кнопки тремтячими товстими пальцями, і нареш ті плита зрушила з місця й від’їхала вбік.

Шлях нагору був відкритий.

— По кораблях! — скомандував Перший капітан. — Спочатку підіймається “Пегас”. Далі він трохи збочить, і починає підійматися “Синя чайка”. Екіпаж “Пегаса” прошу стати на свої місця.

Пішов дощ. Великі краплі залітали в світлий круг і лунко дзвеніли по кам’яній підлозі.

Товстун натиснув ще одну кнопку, і з підлоги виросла тонка драбина, дістала до краю білого круга і вчепилася за нього металевими кігтями.

— Оце те, що треба, — сказав Другий капітан. — Верховцев, про шу тебе, відведи разом із професором полонених нагору. Нехай нас там зачекають.

Полосков і Зелений стали на свої місця в “Пегасі”, прибрали трап і закрили люк. Усі інші відійшли вбік і дивилися, як “Пегас” поволі піднявся в повітря і, затуливши на кілька секунд світло, виплив нагору.

— Ну що ж, — мовив Перший капітан, — усі тут, нікого не забули?

— Усі, — відповів я.

Верховцев повів по драбині двох піратів, а я підійшов до товстуна.

— Більше піратів нема? — спитав капітан у товстуна. — На вашому кораблі нема нікого?

— Присягаю всім святим, що більше тут не лишилося жодного чоловіка! Можна спокійно йти, — відповів Веселун У. — Спокійнісінько. А потім ми висадимо в повітря це підземелля разом із проклятим кораблем Криса. І сліду не залишимо від піратського гнізда. Я слушно кажу?

— Слушно, — усміхнувся Другий капітан. — Дай-но я погляну востаннє на мою в’язницю. Все-таки чотири роки тут просидів.

— Постривайте! — крикнула раптом Аліса. — Він же бреше!

— Хто бреше? — здивувався Перший капітан.

— Товстун бреше. Коли я бігла за говоруном, я чула стогін.

— Не може бути… — охнув товстун і затнувся.

— Де полонені? — спитав капітан.

І так спитав, що ніякого сумніву не було: зараз товстун усе розкаже.

І товстун відразу ж задріботів до тунелю. Він бурмотів:

— Я геть забув… це все Крис… Я завжди казав… і завжди був проти.

— Даруйте, капітане, — озвалась Аліса, поспішаючи за нами. — Я б неодмінно згадала, та було так багато подій, що я забула. Але я б обов’язково згадала…

— Не журися, дівчинко, — заспокоїв Перший капітан і поклав їй на маківку широку долоню. — Ти молодчина, і ніхто тебе не звинувачує. А з цим піратом ми поговоримо окремо.

— Отут, — сказав товстун. — Зараз я світло запалю. Все буде чудово… Як я міг забути! Це все Крис.

Спалахнуло світло, і ми побачили за невеликим залом, у якому стояв піратський корабель, ще один довгий тунель, перегороджений неподалік від входу товстими ґратами.

Товстун підбіг до ґрат і неслухняними пальцями намагався вставити ключ у замкову шпарину.

Перший капітан відібрав у нього ключ і відсунув убік ґрати. Ґрати зайшли у нішу в стіні.

— Я сам… я сам… — бурмотів товстун, але його ніхто не слухав.

Не дивно, що товстун не хотів, аби ми побачили цей тунель. Обабіч його були кімнати, завалені награбованим майном, коштовностями та іншими трофеями.

— Ні, — мовив я, заглядаючи на ходу в одну з кімнат, — висаджу вати в повітря цього місця ми не будемо: тут стільки цінностей, що можна збудувати сто міст.

— Стривайте, — сказав Перший капітан.

Ми зупинилися, прислухались.

Здалеку, звідкілясь ізнизу, долинув ледве чутний жалібний стогін.

Ми поквапилися в той бік. Двері в одну з кімнат були замкнені.

— Ключ! — наказав капітан.

Товстун уже тримав ключ напоготові.

Кімната виявилася площадкою сходів. Звідсіля вниз вели круті східці, вирубані в скелі. В кінці їх були ще одні ґрати. Капітан спрямував у той бік промінь ліхтаря, і ми побачили, що за ґратами на купі ганчір’я на кам’яній підлозі сидить прикута до стіни дивна істота, в якій я ледве впізнав жителя планети Фікс, триногого великоокого фіксіанця.

Фіксіанець помирав. Мені досить було одного погляду, щоб зрозуміти це. Він був на останній грані виснаження. А крім того, він знемагав від катувань.

— Я його зараз уб’ю! — вигукнув Перший капітан, дивлячись на товстуна.

— Всеволоде, — прошепотів Другий капітан, — ти не впізнаєш…

— Не може бути!

І Перший капітан зненацька з такою силою рвонув забиті в камінь сталеві товсті ґрати, що вони зігнулись і вискочили з пазів. Він одкинув убік плетиво стального пруття і кинувся до вмирущого фіксіанця. Він підняв його на руки і поніс до виходу.