— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.

— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.

Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.

Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.

Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.

— Сідай, Степане.

Стьопка — як у яму могильну — бух!

— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…

Стьопка підвівся.

— Та… відремонтую…

— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.

— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.

Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.

— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?

— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.

— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!

— Не буду більше. — прошепотів та на Марусю — зирк.

— Чого «не будеш»? — насупився Старостенко.

— Та… нічого… не буду.

— А я вам казав — негодяща кандидатура! — вставився секретар парткому. — Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте — йому все байдуже. На селі знають — вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.

— Яке навчання? — не повірив Стьопка.

— А риби хоч багато ловиш? — спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.

— Отож! — розсміявся Льошка. — На ставок ходить, а риби упіймати не може.

— А на що ловиш? — прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. — На макуху?

— Так! Годі теревенити! — гримнув голова. — Справа серйозна. — На незнайомця кивнув. — Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.

— Я… не хочу з Рокитного… — почервонів Стьопка.

Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.

— А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали — ти один такий.

— Не треба мені того… — ще дужче почервонів.

Голова насупився.

— Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?

Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:

— У вас ще з демографічними показниками не дуже…

Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.

— Отож, отож… — зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. — А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти — не жонатий, до сорока — не багатий, виходить, зовсім пропащий.

— Нема мені ще тридцяти, — Стьопка розгубився вкрай.

— Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?