Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:

— А їсти.

Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.

— Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.

Завмер, почервонів.

— Давай сюди!

Тетянка аж присіла.

— Та нащо?

За руку вхопив, стис, аж посиніла.

— Кажу, віддай!

Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.

— Та подавися!

Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.

— Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…

Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!

— Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!

— Не з'їв.

— А де?

— Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало.

Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися.

— А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхнулася. — Ох і балує тебе чоловік.

— Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі… Тепер зовсім негодящими стали.

— А поміж цукерок намисто коралове, — веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала…

Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке долонею погладила.

— Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях — все шукаю свої коралі.

— От і носи.

— Не носитиму.

— Ох, ці мені примхи! — Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: — Добре, назад покладу.

Маруся намисто вихопила, до грудей притисла.

— Та ні… Хай у мене буде.

От би й згадати Марусі дивний сон, та — ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки.

— А чого ж усе рожеве? — спитала Орися.

— Бо донечка буде, — упевнено відповіла Маруся.

— Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих… І дівчинці підійшло б, і хлопцю, — сказала розсудлива Орися.

— Анжелікою назву, — притулилася до мами Маруся. — Жінка така була… Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею порубаного любила.

— Прости Господи! — перелякалася Орися. — Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?!

Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тільки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголосила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впала, але прошепотіла:

— Не плутайте мене… Дівчинка…

— Хлопець! — акушерка піднесла тремтячу живу грудочку до Марусі. — Богатир! А красень…

— Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, — розплакалася, і збентежена акушерка покрутила новонародженим перед Марусиним лицем. — Чи не раді?

— Чоловік вмре од радості, — прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушерка поклала малюка просто Марусі на груди.

Маруся подивилася на біле личко з чорними оченятами та такими ж чорними кучериками, обережно торкнулася дитинки.

— Оце, синочку, ти тепер моє намисто.

Акушерка розсміялася.

— Це точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по двадцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та — нічого… Чоловік є, піднімете.

За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку.

Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлумачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, формуляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигарками намагалися у бібліотеці тирлуватися.