Юрка шукали від зими аж до пізньої осені, та хлопця наче й не було ніколи. Полохливі рокитнянці почали перешіптуватися, що є у тому щось страшне і загадкове: згадали про підземні джерела, навіть дорозмовлялися до того, що, мабуть, між тими підземними джерелами є сполучення і хлопця цілком могло затягти по тих джерелах у другий, невеликий ставок, і навіть сказали про це голові, та й у другому ставку Юрка не знайшли.

Маруся перетворилася на важку кам'яну і все ще неймовірно красиву бабу, не хворіла, бо не бере каменюку ні мороз, ні спека, знай сиділа біля ставка і бурмотіла щось собі під ніс, і якби хтось із рокитнянців прислухався, то дуже б здивувався її словам.

— Та звідки йому взятися, хлопцеві? — всміхалася сама собі зачудовано. — Не мало бути хлопця. Дівчинка! Дівчинка мала бути. Щоби було кому намисто передати, а хлопця — нема. Кого шукають? Не мало бути хлопця, от і зник без сліду. А казав… Казав же мені, попереджав свою маму, щоби не знімала намиста, бо біда стане. Казав… А матуся підвела. Не змогла намиста уберегти. Ой, не змогла. Загубила дитину навіки. І намиста нема. Нема. Теж зникло безвісти. От би знайти… Надягла б… До серця притулила. Може, і синочок наснився б, а я б з ним поговорила. Запитала б його — де він, як йому там? А нема намиста… Нема! І дитина пропала. Геть пропала, навіть уві сні не являється. А й те! Звідки йому взятися? Не мало бути хлопця. Дівчинка. Дівчинка мала бути.

Баба Ганя після смерті онука як звалилася, так уже і не підвелася, і пізньої осені, коли шукати Юрка перестали, Льошка поховав матір і вперше після загибелі сина спробував поговорити з Марусею. Були на те причини.

Майже рік мовчали… Марусю горе як обійняло, так і через рік не відпускало. Чоловіка не помічала, наче і немає його зовсім, жодного разу не запитала, де німець і що з ним сталося. Тиняється, мов божевільна: чи до ставу посуне, чи всядеться у хаті, нитками та голками пообкладається і візьметься вишивати — і все чорні хрести та червоні кульки. Чи перед дзеркалом стане, себе роздивляється та руками на грудях намисто шукає. І хоч гукай її, хоч криком кричи — байдуже рукою махне і за своє.

Льошка себе карав за смерть сина, жахався: може, то кара за те, що побив Марусю, загнав німця у таку страшну халепу, з якої тому й до кінця життя не виплутатися? Щоб хоч трохи прийти до тями, поперед півнів брався за роботу і трудився до пізньої ночі, щоби вже як до хат и долізти, так тільки впасти і забутися. Горілка допомагала. І на ставок — майже не щодня. То водолазів з міста привезе, то земснаряд…

Пізньої осені Льошку викликали в область і запропонували нову посаду — завідувача відділу сільського господарства в обкомі партії.

— Ми і раніше вважали, що ви — справжній комуніст і перспективний працівник, але останній рік показав, як завзято і натхненно може працювати керівник господарства, коли з являються нові стимули, — урочисто похвалив Льошку другий секретар обкому партії, і як не намагалася дрібна сошка, що маячила за Льошчиною спиною, на митах показати секретареві, що про стимули не треба, той так і не зрозумів.

Льошці дали два дні на прийняття рішення, і всю дорогу з обласного центру до Рокитного він похмуро думав про те, що мрія потрапити в обком здійснилася, та він цьому зовсім не радий. «У всякому разі, — плигали думки, — розлучених в обкомі не сприймають, а тягти за собою Марусю… Навряд чи вийде. Чужими стали. Проте можна і спробувати. Зміна обстановки має позитивно вплинути на її… на наші стосунки. А між нами є стосунки?»

Марусю уявив… Оце стала б біля дверей, розкрила б обійми, кинулася б до нього… Усе простив би. Усе! Дітей би нових народили… Жити б почали заново.

Марусю уявив. Горду, мовчазну, красиву до божевілля. «Навряд», — промайнуло, та Льошка вирішив спробувати.

Маруся вишивала чорного хреста на звичайному простирадлі, коли Льошка увійшов до кімнати, сів навпроти неї і сказав:

— Поговорити треба, жінко…

Маруся завмерла і насторожилася.

— Ну… Життя нам обом… серце вирвало. Не загоїться… А жити треба, — почав плутано та безпорадно. — Я поганого не пам'ятаю… Забув! Усе забув. Наче вперше тебе сьогодні бачу І ти. Ти так спробуй… Мені роботу нову запропонували. Завтра ж можемо зібратися і виїхати. Усе спочатку… Давай спробуємо, Марусю…

Маруся рукою голих грудей торкнулася.

— Де моє намисто? — І в очі йому заглядає.

Льошка аж почервонів од гніву. Та втримався.

— Ти мене чула, жінко?

Очі опустила.

— Ти у смерті Юрковій винуватий, — мовила те, чого Льошка так боявся від неї почути.

— Он як? — з гонором, бо одне діло, коли ти себе сам картаєш, а інше — коли тобі це в очі кажуть. — І чого ж це?

— Намисто забрав… — простогнала. — Хлопець іще до свого народження наказав мені — не знімай, мамо, намиста, бо біда стане. А ти…

— А чого ж не розповіла про свій сон?

— А ти б повірив? — та до нього. — Де намисто моє?

— Не знаю! — підхопився. — То як? Поїдеш зі мною?

— А німця де дів? — питає.

Всміхнувся хижо.

— У божевільні твій німець. Пігулками блює… І до кінця життя блюватиме! — Вже несила стриматися. — То як? Їдеш?

Заклякла. В одну точку дивиться.

— Ну… Як знаєш… Сам поїду… Облаштуюся… Працювати почну, а потім по тебе приїду… — глянув на Марусю і зрозумів — навіки прощаються.