— А тобі доведеться вибачити її, — зауважила я. — Вона не хотіла тобі нічого поганого.

— Я не дитина, Діано, і моїй матері не слід захищати мене від моєї ж дружини, — кинув він і став вертіти в руці келих із вином. Слово «дружина» ще довго відлунювало в кімнаті.

— Я нічого не пропустила? — нарешті озвалася я. — А коли ми з тобою побралися?

— Тоді, коли я повернувся додому і сказав, що кохаю тебе. Можливо, у суді ця заява багато не важитиме, але якщо керуватися правилами вампірів, то ми з тобою вже одружені.

— Не тоді, коли я сказала, що кохаю тебе, не тоді, коли ти зізнався мені в коханні по телефону — це сталося лише в той момент, коли ти повернувся додому і сказав мені це в обличчя? — Цей аспект неодмінно треба прояснити. І я вже зібралася започаткувати в своєму комп’ютері файл під назвою «Фрази, які для відьом означають одне, а для вампірів — зовсім інше».

— Вампіри паруються так, як леви або вовки, — пояснив Метью, промовляючи наче фахівець у науково-популярній передачі. — Самиця обирає собі пару, і якщо самець погоджується, то справу зроблено. Вони залишаються парою на все життя, а решта спільноти просто визнає їхній шлюбний зв’язок.

— Ага, — тихо мовила я. От ми й повернулися до теми норвезьких вовків.

— Втім, мені ніколи не подобалося слово «паруватися». Воно звучить якось виложено, безособово, наче йдеться про пару шкарпеток чи черевиків. — Метью відставив келих, схрестив руки і обперся ними об подряпану поверхню стола. — Втім, ти не вампір. Ти не проти, щоб я вважав тебе своєю дружиною?

У моїй голові немов пронісся невеличкий ураган — я намагалася усвідомити, який стосунок має моя любов до смертельно небезпечних представників тваринного царства та до соціальної інституції, відносно якої я ніколи не мала особливого ентузіазму. І в цьому урагані не було дороговказів та попереджальних знаків, щоб допомогти мені знайти правильний шлях.

— А коли паруються два вампіри, — обережно спитала я, прийшовши до тями, — то передбачається, що самиця буде коритися волі самця, як і решта зграї?

— Боюся, що так, — відповів Метью, дивлячись на свої руки.

— Гм-м-м, — протягнула я, примружено поглянувши на його нахилену темноволосу маківку. — І що я з цього матиму?

— Кохання, гідність, охорону та утримання, — відповів він, нарешті наважившись поглянути мені у вічі.

— Щось дуже схоже на середньовічний обряд вінчання.

— Саме ту частину літургії і написав вампір. Але я не збираюся змушувати тебе прислужувати мені, — похапливо запевнив мене він із щирим виразом обличчя. — Цю частину ввели навмисне для того, щоб ощасливити простих людей.

— Принаймні чоловічу частину людства. Не думаю, що жінки страшенно цьому зраділи.

— Може, й ні, — погодився Метью, криво посміхнувшись. Та нерви взяли гору, і посмішка швидко перетворилася на тривожну гримасу. Він знову втупився на свої руки.

Без Метью минуле здавалося сірим та холодним. А майбутнє з ним обіцяло бути набагато цікавішим. Хоч яким би коротким не був наш роман, я, звичайно ж, відчувала до Метью прив’язаність. А покірливість, зважаючи на «зграйну» поведінку вампірів, не можна потім поміняти на щось більш прогресивне, незалежно від того, звав він мене дружиною, чи ні.

— Мушу зазначити, чоловіче мій, що твоя мати, строго кажучи, не захищала тебе від твоєї дружини. — Слова «чоловік» та «дружина» прозвучали в моїх вустах як іноземні. Згідно з умовами, які я щойно почула, на той час я не була твоєю дружиною, і стала нею лише тоді, коли ти повернувся додому. А до того я представляла собою щось на кшталт пакунка без адреси призначення. Зважаючи на це, я іще легко відкараскалася.

У куточках його рота з’явилася подоба усмішки.

— Тобі так здається? Що ж, тоді мені слід задовольнити твої побажання і вибачити її. — Метью підніс мою руку до рота і легенько доторкнувся губами до кожного пальця. — Я казав, що ти моя. І я не жартував.

— Саме тому Ізабо вчора висловила невдоволення нашим поцілунком у дворі. — Це пояснило як її роздратування, так і те, що вона так раптово скорилася. — Коли ти вже зі мною, то вороття не мало бути.

— Для вампіра — ні.

— І для відьми — ні.

Метью розрядив напружену атмосферу, зазирнувши до моєї порожньої миски. Наполягаючи на тому, що я не голодна, я якимось чином уплела аж чотири порції тушкованого м’яса з гарніром.

— Ти вже наїлася? — спитав він.

— Еге ж, — промимрила я, невдоволена тим, що мене спіймали на гарячому.

Ще було не пізно, але я вже позіхала. Марта заходилася відчищати великий дерев’яний стіл пахучою гарячою водою з морською сіллю та лимонами. Проходячи повз неї, ми побажали їй доброї ночі.

— Ізабо невдовзі повернеться, — запевнив її Метью.

— Її не буде всю ніч, — похмуро відказала Марта, відірвавши погляд від стола. — Я залишатимуся тут.

— Як хочеш, Марто, — сказав Метью і заспокійливо поклав руку їй на плече.

Коли ми підіймалися сходами до кабінету Метью, він розповів мені, де роздобув свій примірник анатомічного посібника Везалія і що він подумав, коли вперше побачив у ньому ілюстрації. Радісно бухнувшись на софу з вищезгаданою книжкою, я розглядала в ній зображення трупів із зідраною шкірою, бо була надто втомлена, щоб зосередити увагу на манускрипті «Аврора». А Метью тим часом відповідав на повідомлення, що прийшли електронною поштою. Я з полегшенням побачила, що потайна шухляда його робочого стола замкнена.