— Коли вам іще щось знадобиться, дайте нам знати, — сказала працівниця, повертаючись до своєї кабінки на вході.

Клермон взяв у руки перший коробок, розстебнув його замки своїми довгими пальцями і зиркнув на мене через стіл.

— Я більше не буду відволікати вас від роботи.

Останнє слово залишилося за Метью Клермоном. Раніш я вже достатньо спілкувалася зі старшими колегами, щоб це збагнути і зрозуміти, що будь-яка моя відповідь буде недоречною і лише погіршить ситуацію. Я розкрила переносний комп’ютер, сильніше звичайного натиснула кнопку живлення і взяла перший зі своїх манускриптів. Розстебнувши коробок, я поклала переплетений шкірою фоліант на підставку.

Впродовж наступних півтори години я прочитала перші сторінки разів зо тридцять, не менше. Почала я з самого початку, прочитавши знайомі рядки поеми, приписуваної Джорджу Ріплі, де містилася обіцянка розкрити таємниці філософського каменя. Зважаючи на несподіванки, що трапилися мені цього ранку, описані в поемі способи створення Зеленого Лева, Чорного Дракона та вироблення містичної крові з хімічних інгредієнтів, здалися мені ще менш зрозумілими, аніж зазвичай.

А Клермон тим часом встиг виконати навдивовижу багато роботи, списуючи одну за одною кремові аркуші швидкими дотиками свого механічного олівця «Майстерштук» фірми «Монблан». Час від часу він із гучним шелестом перегортав аркуш, змушуючи мене аж зубами скреготіти від злості й знов починати вже прочитану сторінку.

Інколи кімнатою нечутно пропливав пан Джонсон, щоб пересвідчитися, що ніхто не псує книжок. А вампір все писав і писав. Я з ненавистю витріщалася то на пана Джонсона, то на Клермона.

О 10:45 вже знайоме поколювання шкіри засвідчило бурхливу появу в бібліотеці Джиліан Чемберлен. Вона відразу ж рушила до мене — напевне, для того, щоб розповісти, як весело вона погуляла на святі Мабон. Але раптом побачила вампіра — і впустила з переляку свій пластиковий пакет із ручками та нотатками. Клермон підняв голову і витріщився на неї так, що Джиліан позадкувала і ретирувалася до середньовічної секції бібліотеки.

Об 11:10 я відчула на шиї підступний дотик поцілунку. То був ніяковий демон із відділу музичної довідникової літератури, пристрасний любитель кави. Він постійно бавився тим, що накручував на палець пару білих пластмасових навушників, а потім крутив ними в повітрі, розмотуючи в протилежний бік. Демон побачив мене, кивнув, вітаючись із Метью, і сів посеред залу за один із комп’ютерів. На екрані цього комп’ютера виднівся напис: ПРИСТРІЙ НЕСПРАВНИЙ. ВИКЛИКАНО МАЙСТРА ДЛЯ РЕМОНТУ. Деякий час демон займався тим, що озирався через плече і поглядав на стелю, немов силувався здогадатися, де він є і як сюди потрапив.

Відчувши холодний погляд Клермона на своїй маківці, я знову спробувала зосередитися на Джорджі Ріплі.

Об 11:40 між моїми лопатками раптом розквітла крижана квітка.

То була остання крапля. Сара завжди казала, що одна з десяти живих істот — представник потойбічних сил, але цього ранку в залі герцога Гамфрі вони переважали звичайних людей у співвідношенні п’ять до одного. Звідки ж їх скільки взялося?

Я рвучко підвелася, різко крутнулася — і переполохала гарненького вампіра з виголеною лисиною. Тримаючи в руці середньовічний псалтир, він саме сідав у крісло, котре було для нього замалим. Раптово відчувши на собі небажану увагу, він аж пискнув від переляку. А забачивши Клермона, сполотнів, як крейда, що було досить незвичним явищем навіть серед вампірів. Вибачливо вклонившись, він ретирувався до темної ніші в дальньому кутку бібліотеки.

Упродовж дня в секції Сельден-Енд побували кілька людей та ще троє потойбічних створінь.

Повз Клермона пропливли якісь незнайомі жінки-вампіри (котрі виявилися рідними сестрами), зупинилися під вікном серед стелажів із книгами на тему місцевої історії й заходилися витягувати томи про ранні поселення на місці Бедфордшира та Дорсета і похапцем робити нотатки на єдиному аркуші паперу. Одна з жінок щось прошепотіла своїй супутниці, і Клермон обернувся до них так різко й швидко, що, мабуть, скрутив би в’язи, якби був звичайною людиною. Вампір стиха зашипів, і від цього звуку в мене волосся на голові стало сторч. Сестри-вампірки перезирнулися і щезли так само тихо, як і з’явилися.

Третім створінням був літній чоловік. Спочатку він завмер у світлі сонячного променя, побожно роздивляючись вітражні вікна, а потім поглянув на мене. На ньому була типова одіж науковця: брунатний твідовий піджак із замшевими нашивками на ліктях, вельветові брюки яскраво-зеленого кольору і бавовняна сорочка з пристібним комірцем та чорнильною плямою на кишені. Я вже хотіла проігнорувати його як типового оксфордського вченого, як поколювання в шкірі підказало мені, що переді мною — відьмак. Ми не були знайомі, тож я знову зосередилася на своєму манускрипті.

Однак легке відчуття тиску на потилицю унеможливлювало читання. Цей тиск згодом передався на вуха, став сильнішим, огорнув чоло — і мене охопила паніка. Це було не мовчазне привітання, це була погроза. Втім, який сенс відьмакові погрожувати мені?

Чаклун поволі рушив до мого стола з удаваною невимушеністю. Поки він наближався, у моїй голові, що гуділа від припливу пульсуючої крові, почувся тихий голос. Він був надто слабким, і я не змогла розібрати слів. Я не сумнівалася, що голос ішов від отого відьмака, але хто він, в біса, такий?