— Так, звичайно, — відповіла я.

Сором’язливо-задоволений вигляд Клермона став для мене абсолютною — і роззбройною — несподіванкою.

— Моє авто тут неподалік, — він кивнув убік коледжу Крайст-Черч. Кілька хвилин ми йшли мовчки, огорнуті сіруватим туманом. Химерна картина — самотні вампір та відьма. Клермон навмисне стишив ходу, щоб іти зі мною в ногу; тут, надворі, він здавався менш скутим, аніж у бібліотеці.

— А ви що, працюєте в тому коледжі?

— Ні, я там іще не викладав. — Слово іще змусило мене замислитися: а в яких коледжах він уже попрацював? А потім спробувала вирахувати, скільки ж йому років. Інколи мені здавалося, що не менше, ніж самому Оксфорду.

— Діано, — мовив Клермон, зупинившись.

— Гм-м, що? — Я вже трохи віддалилася від нього в напрямку автостоянки.

— Нам сюди, — сказав він, показуючи в протилежному напрямку, і підвів мене до невеличкого огородженого стінами майданчика. Під яскраво-жовтою табличкою СТОЯНКА КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНА стояв низький чорний «ягуар». Із дзеркала заднього виду звисала картка дозволу на в’їзд до шпиталю Джона Редкліфа.

— Все ясно, — іронічно прокоментувала я, взявши руки в боки. — Ви паркуєтеся там, де хочете.

— Щодо паркування я зазвичай законослухняний громадянин, але сьогодні вранці погода зробила корективи в моїй поведінці. Це виняток, — винувато пояснив Метью і простягнув повз мене руку, щоб відімкнути дверцята. Його «ягуар» був досить старої моделі — без таких сучасних штучок, як центральний замок та навігаційна система, але вигляд мав, наче щойно з вітрини автосалону. Метью відчинив дверцята, я увібралася всередину — і сидіння з брунатної шкіри комфортно огорнуло моє тіло.

Іще ніколи не доводилося мені бути в такому розкішному авто. Найгірші підозри Сари стосовно вампірів неодмінно справдилися б, якби вона дізналася, що вони роз’їжджають на «ягуарах», а вона змушена пересуватися на старій, колись пурпуровій, таратайці «Хонда Сивік», яка вже вицвіла до кольору смаженого баклажана.

Клермон спрямував авто під’їзною дорогою до брами коледжу Крайст-Черч, де йому довелося чекати, поки утвориться проміжок у вранішньому транспортному потоці розвізних вантажівок, автобусів та велосипедів.

— Чи бажаєте підснідати перед тим, як я відвезу вас додому? — невимушено спитав вампір, стиснувши руками поліроване кермо. — Напевне ви зголодніли після інтенсивного тренування.

Це було друге запрошення від Клермона поїсти разом із ним. А може, це притаманна всім вампірам риса? Може, вони полюбляють спостерігати, як їдять інші люди? Кожен на цій планеті знає, що вампіри харчуються людською кров’ю. Та чи харчуються вони лише нею? Раптом мені подумалося, що роз’їжджати в одному авто з вампіром — то не така вже й гарна ідея, і я, застебнувши комір шерстяного пуловера, трохи відсунулася до дверей.

— Ну то як, Діано? — наполягав Клермон.

— Та можна було б трохи попоїсти, — відповіла я, вагаючись. — А заради чашки чаю я готова убити.

Він кивнув, зосередивши погляд на транспортному потоці.

— Я знаю один підходящий заклад.

Клермон скерував авто угору пагорбом, а потім звернув праворуч на Хай-стрит. Ми проїхали повз статую дружини короля Георга II під куполом Квінз-коледжу і рушили до Оксфордського ботанічного саду. Із приглушено-замкненого простору автомобіля місто Оксфорд, із його шпилями і вежами, що вигулькнули нам назустріч із тиші й туману, мало більш потойбічний і таємничий вигляд, ніж зазвичай.

Ми не розмовляли, і через непорушність вампіра я збагнула, що сама, на відміну від нього, постійно вовтузилася, шмигала носом та кліпала очима. А Клермон — ні. Він жодного разу і оком не моргнув, і майже не дихав. Поворот керма та натискання педалі — його рухи були скупими та максимально економними, немов вампір намагався зберегти якомога більше енергії на своє дуже-дуже довге життя. І знову мене розбирала цікавість: скільки ж Клермону років?

Вампір різко звернув до бокової вулички і зупинився біля крихітного кафе, де численні місцеві мешканці похапцем натоптувалися їжею. Декотрі не поспішали — читали газети або базікали зі знайомими за сусідніми столиками. А ще я із задоволенням помітила, що всі вони пили чай із величезних чашок.

— А я й не знала про це кафе, — вирвалося у мене.

— Це сувора таємниця, — мовив вампір із грайливою усмішкою. — Місцеві завсідники не хочуть, щоб університетське начальство псувало своєю присутністю тутешню атмосферу.

Я механічно повернулася, щоб відчинити дверцята, та не встигла й до ручки доторкнутися, як Клермон, несподівано опинившись із протилежного боку дверей, вже відчиняв їх для мене.

— Як ви так швидко туди дісталися? — спитала я з ноткою невдоволення в голосі.

— Звичайна магія, — відповів вампір із напускною скромністю. Вочевидь, Клермон не лише не любив, коли жінки сперечалися з ним, а й коли вони самотужки намагалися відчинити дверцята його авто.

— Я й сама в змозі відчинити собі двері, — вперто сказала я, виходячи з машини.

— А чому сучасним жінкам так хочеться відчиняти дверцята неодмінно самотужки? Чому це для них так важливо? — різко спитав він. — Вам, мабуть, здається, що це свідчення вашої фізичної сили?

— Ні, це ознака нашої незалежності та самостійності, — відказала я, схрестивши руки на грудях. Я не люблю, коли мені перечать, але в цю мить я пригадала розповідь Кріса про те, як обійшовся Клермон із жінкою, яка ставила йому на прес-конференції надто багато запитань.