Десь далеко відчинилися і зачинилися двері, почулася приглушена розмова, а потім настала тиша.

— Пропали студенти? — ошелешено спитала я. Ясна річ, Нокс якимось чином організував і цю проблему, і дзвінок від ректора, щоб Марш не заважав нам говорити.

— Дуже шкода, що університетське начальство матиме клопіт зі зникненням двох дітлахів. Але це, докторе Бішоп, дає нам можливість поговорити тет-а-тет.

— А про що нам говорити? — Я принюхалася до свого хересу, благаючи Бога, щоб декан повернувся якомога швидше.

— Багато про що.

Я поглянула на двері.

— Поки ми не скінчимо розмову, Ніколас буде страшенно занятий.

— Тоді давайте швидко обговоримо те, що вас цікавить, щоб декан міг повернутися до свого вина.

— Як скажете, — відповів Нокс. — Розкажіть мені, що привело вас до Оксфорда, докторе Бішоп.

— Алхімія. — Я внутрішньо погодилася відповідати на запитання цього чоловіка, аби тільки Марш повернувся до кімнати, але я не збиралася розповідати йому більше, ніж слід.

— Ви, напевне, знали, що «Ешмол сімсот вісімдесят другий» зачаклований. Кожен, хто має в собі хоч краплину крові Бішопів, просто не міг цього не помітити. Навіщо ви відіслали його назад до сховища? — спитав Нокс, пронизуючи мене гострим поглядом. Я зрозуміла, що він хотів роздобути той манускрипт не менше, ніж Метью Клермон — якщо не більше.

— Я його повністю продивилася, — відповіла я, насилу зберігаючи невимушеність своєї інтонації.

— Невже в тому манускрипті не було нічого такого, що викликало б вашу цікавість?

— Нічого.

Пітер Нокс скривив рота огидною гримасою. Він знав, що я збрехала.

— А ви поділилися своїми враженнями з вампіром?

— Наскільки я розумію, ви маєте на увазі професора Клермона? — Коли створіння навмисне уникає називати когось на ім’я, це означає, що воно не вважає його за рівню.

Пальці Нокса знову стиснулися й розтиснулися. Мені здалося, що він тицьне ними в мене, та натомість чаклун схопився за підлокітник крісла.

— Ми всі поважаємо вашу родину і ваші почуття щодо пережитої трагедії. Однак у нас виникли питання стосовно ваших «оригінальних» стосунків із цією істотою. Своєю егоїстичною поведінкою ви зраджуєте своїх предків. Це мусить припинитися.

— Професор Клермон — мій колега, — відказала я, спрямовуючи розмову від своєї родини, — а про той манускрипт я нічого не знаю. Він був у моїх руках лише кілька хвилин, не більше. Так, я знала, що він під дією заклинання. Але мені було до цього байдуже, бо перш за все мене цікавив зміст книги.

— Вампір розшукував цю книгу більш, ніж сторіччя, — зі злобою в голосі кинув Нокс. — Не можна допустити, щоб він нею заволодів.

— Чому? — спитала я надтріснутим від притлумленого гніву голосом. — Бо цей манускрипт належить відьмам? Бо ж вампіри та демони нездатні накладати закляття на предмети. Якась відьма наклала на цей манускрипт закляття, і тепер це закляття відновилося. Чому ж ви так занепокоєні?

— Навряд чи вам вдасться усвідомити чому, докторе Бішоп.

— Та я вже якось спробую, пане Нокс, — іронічно відказала я. Відьмак аж скривився від злості, коли я підкреслила, що він у науковому світі — ніхто. Щоразу, коли чаклун називав мій науковий титул, це звучало як глузлива насмішка. Нокс таким чином немов підкреслював, що саме він є справжнім фахівцем, а не я. Так, може, я й не вдавалася до використання своїх магічних здібностей, не вдавалася до багатої спадщини своєї родини, але поблажливо-зверхній тон із боку якогось відьмака терпіти не збиралася.

— Мене тривожить те, що ви, представниця роду Бішопів, водитеся з вампіром. Вас невдовзі з ним асоціюватимуть. — Він підняв руку, стримуючи бурхливий протест, готовий зірватися з моїх вуст. — Не будьмо ображати одне одного несправедливими звинуваченнями. Замість природної огиди, яку ви маєте відчувати до цієї тварюки, ви почуваєтеся вдячною йому.

Я нічого не сказала, закипаючи від гніву.

— А ще я стривожений тим, що ми небезпечно наблизилися до тієї межі, коли на нас стануть звертати увагу звичайні люди, — продовжив він.

— Я намагалася вигнати істот із бібліотеки.

— Знаю, але ж ідеться не лише про бібліотеку, невже ви не знаєте? Вампір залишає по собі висмоктані безкровні трупи по всьому Вестмінстеру. А демони — вони й так невгамовні й непосидючі, вразливі до власного божевілля та коливань світової енергії. Ми не можемо собі дозволити, щоб нас помітили.

— Ви ж сказали репортерам, що в цих смертях немає нічого надприродного.

Нокс спантеличено поглянув на мене.

— А по-вашому, я мав розповісти людським істотам геть усе?