«Правду кажеш, але і твоя мандрівка сам на сам з ургалами не видається мені аж надто безпечною».

«Не переймайся, Сапфіро! Я не певен, що зміг би перемогти когось із них у бою, але мої охоронні закляття захистять мене від будь-якої зради… Повір, у мене досить енергії. І в тому, щоб ти зі мною ділилась, немає жодної потреби».

Сапфіра зиркнула на Ерагона, замислившись над його словами, а потім звела лапу й стала вилизувати з неї коров'ячу кров.

«Ну й добре… Я збережу її для себе», — мовила вона, й куточки її пащеки розпливлись у якійсь загадковій посмішці. «Будь такий ласкавий, подаймо мені оте барильце», — попрохав дракон, опустивши лапу.

Ерагон важко зітхнув, буцнув барильце ногою, і воно легко підкотилось до дракона. Сапфіра випустила свій довгий кіготь і пробила в його дні дві дірки, з яких полинув солодкий запах яблучної медовухи. Вигнувши шию так, щоб голова була прямо над барильцем, дракон схопив його своїми міцними щелепами, а потім підняв догори дриґом і миттю випив увесь трунок кількома великими ковтками. Потому порожнє барильце впало на землю й розлетілось на друзки, а один із його металевих обручів відкотився на кілька ярдів убік. Дракон тим часом задоволено посміхнувся, набрав повні груди повітря й так сильно чхнув, що ненароком клюнув носом у землю, випустивши чималий клубок вогню.

Ерагон ледь устиг відскочити й став квапливо збивати полум'я з рукава своєї сорочки. Його права щока вся аж палала, незважаючи на те, що Вершник в останню мить таки прикрив обличчя.

«Сапфіро, обережніше!» — гукнув він.

«Ой! — присоромлено опустивши голову, зойкнув дракон і потер свою запилюжену морду передньою лапою. — Медовуха лоскочеться».

«Ніби ти цього не знала!» — невдоволено промурчав Ерагон, вилазячи драконові на спину.

Сапфіра ще раз почухала морду передньою лапою, здійнялася в повітря й, пролетівши над табором варденів, приземлилась біля намету свого Вершника. Той зіскочив на землю, і вони якийсь час мовчки дивились одне на одного, дозволивши говорити тільки своїм почуттям. За мить Сапфіра якось дивно закліпала очима, і юнакові здалося, ніби ті блищать дужче, ніж зазвичай.

«Це перевірка, — мовила вона. — Якщо ми її витримаємо, то будемо тільки сильніші. Ми ж повинні вміти діяти самостійно. Чи не так? Інакше ніколи не здолаємо своїх ворогів».

«Авжеж…»

Дракон провів по землі кігтями, лишивши на ній глибокі борозни.

«Але це все одно не применшує мій біль», — здригнулась Сапфіра всім своїм гігантським тілом.

«Нехай під твоїми крилами завжди буде вітер, а сонце світить тобі тільки в спину».

«Хай і тобі щастить, малий».

«Бувай».

Потому Вершник пірнув до свого намету. Він відчував, що коли затримається ще хоч на мить, то взагалі не зможе розлучитися зі своїм вірним драконом.

І тієї ж миті зв'язок між ними урвався, бо їм обом не хотілося продовжувати цю агонію прощання. Уривати його було не так уже й легко, адже для Вершника він давно вже став ледь не частиною його самого. Тож якийсь час він почувався так, як почувається душа, втративши тіло, або навпаки, тіло, втративши душу. Намагаючись опанувати себе, Ерагон схопився за руків'я шаблі, але й далі продовжував похитуватись, ніби в нього паморочилось у голові. Усе його єство охопив тупий біль самотності. Здавалося, він став геть безпорадний, не відчуваючи поряд свого дракона.

«Я ж робив це й раніше, тож зможу зробити й зараз», — урешті-решт подумав Ерагон і змусив себе розправити плечі й вище підвести голову.

Після цього юнак дістав з-під ліжка торбинку, що її він зробив під час подорожі з Хелгрінда, і став збирати речі. Він поклав до неї різьблену дерев'яну трубку, в якій зберігався пергамент із віршем. Цей вірш Вершник вигадав для Агаеті Блодхрен, а Оромис переписав його своїм красивим вигадливим почерком. Незабаром у торбинці опинилися фляжка зачарованого фаелнірву, подарована Оромисом коробочка з налгаском, книжка «Доміа абр Вірда», а ще його точило. Якусь мить повагавшись, юнак поклав до торбинки й обладунки, думаючи про те, що краще бути щасливим, коли вони йому знадобляться, аніж перейматися тим, що він просто так проніс їх усю дорогу до Фартхен Дура. Книжку й пергамент він узяв через те, що тривалі мандрівки навчили його однієї з головних життєвих мудростей — якщо хочеш зберегти свої найдорожчі речі, ліпше завжди тримай їх при собі. Одягу він узяв небагато: пару рукавичок, які він запхав усередину свого шолома, та ще важкий вовняний плащ, на той випадок, якщо під час нічних зупинок стане холодно. Решту речей юнак заховав у сідельні сумки Сапфіри. «Якщо я й справді член Дургрімст Інгейтум, — подумав він, — гноми напевно дадуть мені якийсь одяг, коли я прибуду до Брег Холда».

Зав'язавши торбу, Вершник прикріпив до неї згори свого лука й хотів був зробити те саме з шаблею, але враз схаменувся, вчасно збагнувши, що варто йому хоч трішки нахилитися, як його вірна зброя випаде з піхов і може загубитися. Тож шаблю він вирішив прикріпити до пакунка збоку, так, щоб її руків'я перебувало між його шиєю і правим плечем, звідки її в разі небезпеки можна було легко вихопити.

Потому Ерагон завдав собі торбу на плечі й перестрибнув через уявну перешкоду, відчувши, як у його тілі й у дванадцятьох діамантах пояса Белотха Мудрого сколихнулась енергія. Тепер залишалося найскладніше — накласти на себе закляття, що ним Вершник користався всього лиш раз за все життя. Він пробубонів слова прадавньої мови, які мали викривити довкола нього промені світла й зробити його невидимим. Як не дивно, закляття подіяло з першого ж разу, оскільки юнак відчув слабкість у колінах і був геть спантеличений, побачивши, що його тіла не стало. Відтепер одне-єдине, що могло його виказати, — сліди, які залишались після кожного кроку. «Нічого собі…» — подумав Вершник і похитав невидимою головою.

Підійшовши до задньої частини намету, він розрізав напнуту тканину мисливським ножем і швиденько прослизнув крізь отвір назовні, де на нього вже чекав Блодхгарм, вилискуючи своєю шерстю, ніби розпещений, угодований кіт. Він схилив голову вбік Ерагона, скрушно прошепотів: «Убивце Тіні», — а потім швидко вимовив півдюжини слів прадавньою мовою, залатавши дірку в стінці намету.

Вершник тільки знизав плечима й подався по дорозі, що вела до виходу з табору. Зачувши, як хтось наближається, він миттю сходив на узбіччя й непорушно застигав, сподіваючись, що ніхто не помітить його тіні або ж слідів на землі чи траві. Юнак намагався ступати якомога м'якше, проте його черевики все одно здіймали невеличкі хмарки куряви, бо ця земля вже давно не знала дощів.