Ерагон вдяг сорочку зі шкіряною спиною й зморщився, відчувши сморід смерті й відчаю, які всоталися в неї. Потім він одягнув нарукавники й щитки на гомілки. На голову довелося вдягти простий сталевий шолом з підкладкою, оскільки свій власний шолом, той, що він його носив у Фартхен Дурі й на якому гноми викарбували гребінь Дургрімст Інгейтум, юнак загубив. Він втратив також і щит, щоправда, це сталося під час повітряної дуелі між Сапфірою й Торнаком. Насамкінець Ерагон натягнув на руки захисні рукавиці.

Роран так само вбрався в обладунки й на додачу взяв дерев'яного щита з м'якою залізною окантовкою, яка допомагала краще стримувати удари ворожих мечів. Щодо Ерагона, то він просто тримав у руках свою палицю з глоду, покладаючись на власну швидкість і реакцію.

За спину Ерагон повісив сагайдак, який йому подарувала королева Ісланзаді. Крім двадцяти важких дубових стріл з оперенням із сірого гусячого пір'я, у сагайдаці лежав і сам лук, прикрашений срібними деталями, що його королева виготовила спеціально для Ерагона з тисового дерева.

«Давайте вже вирушати», — сказала Сапфіра, нетерпляче тупцяючи на одному місці.

Повісивши сумки та припаси на гілці ялівцю, Ерагон і Роран вилізли на спину Сапфірі. На ніч дракон не знімав сідла, тож тепер їм не треба було гаяти часу, щоб знову його сідлати. Пресована шкіра під Ерагоном була теплою, майже гарячою.

Юнак тримався за шийний шип Сапфіри, аби не вилетіти із сідла під час неочікуваних віражів. Позаду нього примостився Роран, однією рукою міцно схопившись за Ерагона, а іншою стискаючи свій вірний молот.

Урешті-решт Сапфіра стрибнула на край ущелини й, перш ніж розпростерти свої крила, кілька секунд балансувала на ньому. Під її велетенськими лапами затріщав сланець. Тонкі мембрани Сапфіриних крил, здійнятих догори, лопотіли на вітрі й нагадували два прозорих блакитних вітрила.

— Трохи легше, — прохрипів Ерагон.

— Вибачай, — відгукнувся Роран і послабив хватку.

За мить жодні розмови стали неможливі, бо Сапфіра знов стала здійматися в повітря. Спочатку вона звела крила догори, а потім різко, із гучним «ж-ж-ух», опустила їх униз. Із кожним їхнім помахом мандрівники наближалися до розплесканих, вузьких хмар. Коли Сапфіра повернула в бік Хелгрінда, Ерагон глянув ліворуч і побачив за кілька миль від них широку смугу озера Леона. Над його водою здіймався густий шар сірого передсвітанкового туману. Невдовзі його почало підсвічувати сонце, й здавалося, що на поверхні озера палає якийсь відьомський вогонь. Ерагон хотів був розгледіти дальній берег озера й південні схили Хребта, за якими дуже сумував, проте навіть його соколиному зору це було не під силу.

На півночі височіла Драс-Леона, велика чорна глиба, зусібіч оповита туманом. Однією-єдиною будівлею, яку Ерагонові пощастило розгледіти, був собор, де на нього напали разаки. Його ребристий шпиль височів над рештою міста, ніби зазублене вістря списа.

Ерагон знав, що десь там, далеко внизу, були залишки табору, в якому разаки смертельно поранили Брома. І тоді вся лють, усе горе й бажання помститись за Брома, Герроу та зруйновану ферму так і завирували в серці юнака. Тепер він був готовий будь-якої миті кинутися в бій проти разаків.

«Ерагоне, — мовила Сапфіра. — Сьогодні нам не треба захищати свідомість і приховувати свої думки одне від одного, чи не так?»

«Якщо ми не зустрінемо якогось чарівника, то саме так».

Коли на обрії з'явилась маківка сонця, від неї бризнуло віяло золотавого світла. За мить світ став кольоровим і звичним: туман засяяв білістю, вода набула глибокого синього кольору, стіна, що оточувала центр Драс-Леони, показала свої брудні жовті боки, дерева вбрались у розмаїті відтінки зеленого, а земля замерехтіла червоним і жовтогарячим. Один тільки Хелгрінд залишився таким, як і був, — чорним.

Скеляста гора ставала дедалі більшою й більшою. Тепер навіть повітря сповнював якийсь неспокій.

Наближаючись до підніжжя Хелгрінда, Сапфіра так сильно перехилилась на лівий бік, що Ерагон і Роран неодмінно б випали із сідла, якби не поприв'язували до нього ноги. Потому вона стала кружляти над горою битого каміння й над вівтарем, де священики Хелгрінда влаштовували свої ритуали. Через круті віражі Сапфіри під Ерагонів шолом увірвався вітер і завив так, що в юнака аж у вухах задзвеніло.

— Ну що там? — крикнув Роран, якому було не видно, що відбувається попереду.

— Рабів немає!

А вже наступної миті обох воїнів втисло в сідло, бо Сапфіра вийшла з крутого віражу й почала по спіралі облітати Хелгрінд, шукаючи вхід до схованки разаків.

«Тут нема жодної шпаринки, навіть для щура», — мовила вона, вповільнюючи свій лет і зависаючи над місцем, де гребінь поєднував найнижчу з чотирьох верхівок із виступом на горі. Через луну кожен удар її крил ставав схожим на грім, і було так вітряно, що в Ерагона почали сльозитись очі.