Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.

Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення:

— Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві.

Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.

— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати.

Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи.

Вона худла.

Він був для неї ніби духівник.

Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому.

Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про Нього саме тоді, коли вони лежали голі, притулившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він прошепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон.

Духівник із сильною ерекцією.

Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала.

Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло.

Тому він був для неї ніби духівник.

Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності.

Навіщо?

Для кого?

Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?

Ну навіщо?

Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей.

Так вона вирішила.

Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх.

Обидві.

Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй про її існування.

Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить розсмоктатися, розжене, як нариви.

Висушить.

Візьме їх голодом.

Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою радістю, крихітною перемогою над жорстокістю дня, який починається своїм дурнуватим сонцем і будить усе до життя, дня з його непотрібною свіжістю, росою на траві і своїми безкінечними дванадцятьма годинами, що їх потрібно прожити.

Вона візьме їх голодом, засушить…

Вона худла.

Відчинила двері. Марта. Сказала, що не зійде з місця, поки Ада не поїде з нею до лікаря.

— Дивися, — показала вона рукою на повний наплічник. — Там їжа мінімум на два тижні. Вода є у крані. Жити зі мною жахливо. Навіть якщо не згадувати про те, що я хроплю.

Ада посміхнулася. Поїхала з Мартою. Виключно для Мартиного спокою. Вона сама зробила б усе для Марти.

— Anorexia nervosa, — сказав психіатр, страшенно худий дідок з білим мов сніг густим чубом. — Я випишу вам скерування до їдальні, — додав він і швидко почав писати щось у своєму записнику.

— До їдальні? — здивувалася Марта, яка теж зайшла в кабінет. Бо Ада тільки за такої умови погодилася на розмову з лікарем.

— Вибачте, — усміхнувся лікар. — До клініки порушень режиму харчування. Але вас візьмуть туди не раніше, ніж через рік. Така туди черга. Зараз це дуже модна хвороба. Наберіться терпіння.

— Я не хочу ніякого скерування, — тихо запротестувала Ада.

Він підняв голову над записником і зручніше вмостився у кріслі.

— І даремно. Дуже даремно. Розповісти вам, що відбуватиметься з вами протягом найближчих тижнів і місяців? Розповісти, як кров у вас стане такою водянистою, що кожна найменша ранка призводитиме до кровотечі? Про те, що ви непомітно для себе можете зламати пальця або й цілу руку? Що у вас повипадає волосся? Все. На голові, під пахвами, на лоні. Розповісти про воду, яка почне збиратися у ваших легенях? Розповісти про те, що ви зупините свій овуляційний цикл, матка практично відключиться і припиняться менструації? — він зазирнув до її картки. — І це у двадцять вісім?