— Мабуть, коли мене спіткає велике горе, я прийду шукати розради в сосен, — замріяно промовила Енн.

— Надіюся, Енн, що жодне велике горе ніколи тебе не спіткає, — відповів Гілберт, котрий не міг навіть уявити горя в житті цього радісного, усміхненого створіння, що крокувало поруч із ним. Він ще не відав, що душі, які можуть сягати найвищих із висот, можуть також і падати в найглибші із глибин, а ті, хто найповніше проживає радість, страждають теж найважче й найглибше.

— Та це, напевне, станеться… колись, — замислилася Енн. — Зараз життя здається келихом щастя, піднесеним до моїх вуст. Але й у ньому, як і в кожнім келиху, мусить бути гірчинка. І колись доведеться її скуштувати. Гадаю, мені стане на це сили й відваги. А ще, сподіваюся, це станеться не з моєї вини. Згадай, що казав доктор Девіс у недільній проповіді — ті біди, що посилає нам Господь, мають у собі розраду й утіху, а ті, що їх ми завдаємо собі самі, власного зіпсованістю й нерозважливістю, здолати буває найтяжче. Але в такий день, як сьогодні, не говорімо про біди! Адже він призначений для радості, хіба не так?

— Якби я міг, то не пустив би у твоє життя нічого, окрім радості й щастя, Енн, — мовив Гілберт тоном, котрий для Енн явно означав, що попереду небезпека.

— І це було б нерозумно, — квапливо заперечила вона. — Я переконана, що жодна душа не може правильно сформуватися без випробувань та горя… хоч ми й визнаємо це лише тоді, коли нам цілком добре. Ходімо швидше — онде всі решта, уже в альтанці й кличуть нас.

Друзі розташувалися в невеличкій альтанці, щоб звідти помилуватися густо-червоним палахкотінням і блідаво-золотими відблисками призахідного осіннього сонця. Ліворуч від них пролягав Кінгспорт; його шпилі й дахи мерехтіли в бузковому тумані. Праворуч, мінячись мідно-рожевими барвами, тяглася до заходу сонця гавань. Попереду сріблилася спокійна, оксамитово-гладенька вода, а позаду випинався з туману острів Вільяма, немов велетенський бульдог-охоронець міста. Крізь туман блимав яскравими спалахами маяк, мов печальна зірка, а ген із обрію відповідало йому світло іншого маяка.

— Чи ви колись бачили суворіше місце? — запитала Філіппа. — Я ніколи дуже й не хотіла на острів Вільяма, та навіть якби й захотіла, навряд чи змогла б туди дістатися. Гляньте на вартового, отам, на вишці форту. Він мовби зійшов зі сторінок якогось роману.

— До речі, про романи, — відгукнулася Прісцилла. — Ми шукали верес, але, звісно ж, нічого не знайшли. Мабуть, восени вже пізно його шукати.

— Верес! — вигукнула Енн. — Таж верес не росте в Америці, правда?

— Таких місць є лише два на всьому континенті, — мовила Філ. — Одне тут, у парку, а інше — десь у Новій Шотландії, тільки я забула, де саме. Якось тут стояла табором Чорна Варта — славетний шотландський полк, — і коли навесні солдати перетрушували солому в матрацах, насіння вересу впало на землю й проросло.

— Як гарно, — відповіла зачарована Енн.

— Ходімо додому по Спофорд-авеню, — запропонував Гілберт. — Подивимось на всі ті «розкішні домівки знаних багатіїв». Це найкрасивіша вулиця в Кінгспорті, і живуть там самі лише мільйонери.

— О, так, — підхопила Філ. — Енн, там є один страшенно чудовий будиночок, я так хочу тобі його показати. Його збудували не мільйонери, він там виріс, напевне, ще тоді, коли Спофорд-авеню була звичайною сільською вуличкою. Так, саме виріс — він не був там зведений. Усі інші тамтешні будинки такі нові й із дзеркальними вікнами, мені вони не подобаються, — а це просто будиночок мрії. Та ще його назва… Але зажди, сама все побачиш.

Вони вгледіли його, щойно вийшли з парку на оточений соснами пагорб. На самісінькій вершині, там, де Спофорд-авеню зливалася з путівцем, стояв невеличкий вибілений будиночок, обабіч котрого росли сосни, турботливо посплітавши гілля над низьким його дахом. Весь він був оповитий виноградом, і крізь його багряно-золоте листя проглядали зелені віконниці. А перед будиночком, за низькою кам’яною огорожею, розташувався садок. І попри жовтень, яскріли в садку прегарні старомодні квіти й кущі: глід, чагарниковий полин, лимонна вербена, бурячки, петунії, нагідки та хризантеми. Від воріт до будиночка пролягла вузенька цегляна доріжка, викладена «ялинкою». Будиночок і подвір’я мовби перенеслися на Спофорд-авеню із далекого села, та було в ньому щось таке, від чого найближчий його сусід, велетенський оточений газонами палац якогось тютюнового магната, здавався невимовно вульгарним і грубим. Адже, як завважила Філ, він був тут зведений, а не «виріс», невимушено й природно, і ця різниця впадала у вічі.

— Це наймиліший будиночок, який я бачила, — захоплено проказала Енн. — Я дивлюся на нього й знову відчуваю той самий приємний дитячий біль. Він миліший, певне, навіть за кам’яничку панни Лаванди.

— Я хочу, щоб ти звернула увагу на його назву, — мовила Філ. — Дивися, онде білими літерами на арці понад ворітьми — Дім Патті. Дивовижно, правда? Тим паче тут, поряд з усіма цими Сосновими Пагорбами, В’язовими Гаями та Ялівцевими Лісами. Дім Патті, треба ж таке! Я в захваті.

— А ти не знаєш, хто ця Патті? — запитала Прісцилла.

— Патті Спофорд: я дізналася, що саме так звуть його власницю. Вона мешкає тут зі своєю небогою вже кількасот років — ну, може, хіба трошечки менше. Енн, перебільшення — це ж лише політ поетичної фантазії. Мабуть, усе те заможне панство стільки разів намагалося його купити, бо він тепер коштує немалих грошенят. Але Патті не продається за жодних умов! Тут поза будинком є ще яблуневий сад — там, де мало бути заднє подвір’я. Ми його побачимо, коли пройдемо ще трохи далі. Справжній яблуневий сад на Спофорд-авеню!

— Сьогодні я мріятиму про Дім Патті, — мовила Енн. — Хтозна-чому я почуваюся так, наче й сама там живу. Цікаво, чи випаде нам колись зазирнути туди, всередину?

— Навряд, — відповіла Прісцилла.

Енн загадково всміхнулася.

— Так, навряд. Але я думаю, що це все-таки станеться. У мене дивне, незбагненне відчуття — чи то радше передчуття, що ми з Домом Патті ще познайомимося ближче.

Перші три тижні в Редмонді здавалися нескінченними; решта ж семестру промайнула, мов на крилах вітру. І ось, не встигли студенти ще й оговтатися, як на них уже чекала підготовка до зимових іспитів, що їх усі вони згодом більш чи менш успішно склали. Честь бути першими з різних предметів розділили між собою Енн, Гілберт і Філіппа; Прісцилла склала іспити пречудово, та й Чарлі Слоун здобув непогані оцінки, задерши кирпу так, мовби з усіх предметів мав найвищі бали.