То була дивовижна проповідь, і я довіку могла б її слухати, і почувалася після неї такою нікчемною. Як би я хотіла бути така, як ти, Енн!

Він наздогнав мене дорогою додому й усміхнувся весело, як завжди. Та усмішка більше не могла обманути мене. Я вже бачила справжнього Джонаса. І замислилася: а чи зможе він побачити справжню Філ, котрої не бачив іще ніхто, навіть ти, Енн.

— Джонасе, — сказала я, забувши, що кличу його паном Блейком. Жахливо, правда? Але бувають миті, коли це не має жодного значення. — Джонасе, ви природжений священик. Ви не можете бути ніким іншим.

— Не можу, — серйозно відповів він. — Я довго намагався знайти для себе інший фах, і пастором бути не хотів. Але зрештою побачив, що був створений для цієї роботи і, з Божою поміччю, виконуватиму її.

Він говорив так тихо й благоговійно. І я подумала, що він виконуватиме свою роботу шляхетно й сумлінно, і щасливою стане та, котра натурою і вихованням своїм буде гідна йому допомагати. Вона не буде бездумною пушинкою, яку носитиме з місця на місце вітер примх. Вона завжди знатиме, який капелюшок надіти. А може, вона взагалі матиме один-єдиний капелюшок, бо у священиків завжди обмаль грошей. Та вона не зважатиме, один у неї капелюшок чи зовсім ніякого нема, бо в неї буде Джонас.

Енн Ширлі, не смій казати, натякати чи думати, що я закохалася в пана Блейка. Хіба може мені сподобатися бідний, негарний студент теології із прямим волоссям та ще й на ім’я Джонас? Як каже дядечко Марк: „Це неможливо і навіть неймовірно“.

Добраніч,

Філ.

P.S.: Це неможливо, але боюся, що так і є. Я щаслива, нещасна й налякана. Він ніколи не полюбить мене, я знаю. Як ти гадаєш, Енн, чи могла б я розвинутися настільки, щоб стати відповідною дружиною пастора? А я муситиму керувати молитовними зібраннями? Ф. Г.»

— Я порівнюю переваги прогулянки й домашнього відпочинку, — мовила Енн, поглядаючи крізь вікно Дому Патті на сосни в далекім парку. — Аж до вечора я можу щасливо байдикувати. То де краще провести ці години — тут, перед затишним каміном, із цілою тарілкою смачних яблук, трьома сонними, муркотливими котами й двома дивовижними порцеляновими песиками? Чи піти до парку, куди кличуть мене сірі дерева й сіра вода, що плюскоче в прибережному камінні?

— Якби я була така юна, як ти — вибрала б парк, — відповіла тітонька Джеймсіна, лоскочучи вухо Джозефа в’язальною спицею.

— Я думала, тітонько, ви вважаєте себе не старшою за нас, — легенько піддражнила її Енн.

— Душею — так. Але мушу визнати, що ноги мої вже не такі молоді, як ваші. Іди подихай свіжим повітрям, Енн. Останнім часом ти бліда.

— Мабуть, я так і зроблю, — жваво відказала Енн. — Мирні домашні радощі не здатні втішити мене сьогодні. Хочу побути самотня, вільна й дика. Парк буде порожній — усі на стадіоні, дивляться матч.

— Чому ж ти не пішла?

— «Вона сказала: „Бачте, сер, мене ніхто не кликав“» — окрім хіба що того миршавого Дена Рейнджера. З ним я не пішла б нікуди, та щоб не кривдити його бідолашних маленьких ніжних почуттів, я сказала, що взагалі не збиралася йти на матч. Але нехай. Однаково я не маю настрою для футболу.

— Іди подихай свіжим повітрям, — повторила тітонька Джеймсіна, — тільки візьми парасолю. Мені здається, буде дощ: я відчуваю ревматизм у ногах.

— Ревматизм буває лише у старих людей, тітонько.

— Ревматизм ніг буває в усіх. На відміну від ревматизму душі — це стареча хвороба. На щастя, у мене його ніколи не було. Коли настає ревматизм душі, це означає, що можна йти вибирати собі труну.

Був листопад — місяць малинових надвечір’їв, птахів, що відлітали на південь, глибоких та смутних гімнів моря й поривчастих пісень вітру між сосон. Енн блукала парковими стежками, надіючись, як вона сама казала, що могутній вітер вимете всі тумани з її душі. Вона не звикла, щоб душу їй повнили ці тумани. Та чомусь від початку третього навчального року в Редмонді дух її більше не віддзеркалювався в плині днів із колишньою ясною чистотою.

Зовні життя в Домі Патті було тією самою приємною круговертю навчання, хатньої роботи й розваг, що й завжди. По п’ятницях надвечір у великій вітальні з каміном збиралися гості, чулися нескінченні жарти й сміх, і тітонька Джеймсіна осявала товариство своєю усмішкою. Джонас — той, про якого писала у своєму листі Філ, — теж часто з’являвся в Кінгспорті, прибуваючи ранковим поїздом і повертаючись вечірнім. У Домі Патті його любили всі, хоч тітонька Джеймсіна докірливо хитала головою й запевняла, що нинішні студенти теології уже не ті, що були колись.