— Я ніколи не змогла б так усе пробачити, як ви, — сердито проказала Енн.

— Ви будете по-іншому дивитися на речі, коли доживете до моїх літ, — примирливо відповіла Джанет. — 3 віком ми вчимося пробачати. І в сорок це виявляється значно легше, ніж здавалося у двадцять.

— І ось ми всі знову тут, розкішно засмаглі, готові з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, — мовила Філ, усівшись на валізі й щасливо зітхаючи. — Хіба ж не весело знову бачити милий Дім Патті… і тітоньку… і котів? Смалько, здається, втратив іще клапоть вуха?

— Він був би найкращим котом у світі навіть зовсім без вух, — озвалася вірна Енн, коло ніг якої ошаліло крутився Смалько.

— А ви не раді знову бачити нас, тітонько? — запитала Філ.

— Рада. Але волію, щоб ви спершу все прибрали, — благально мовила тітонька Джеймсіна, оглядаючи незліченні валізи й коробки, якими заставили вітальню четверо веселих, балакучих, сміхотливих дівчат. — А поговорити можна й потім. Спершу праця, тоді забава — таке я мала гасло, коли була молодою.

— Тітонько, наше покоління всього-на-всього змінило це гасло на протилежне. Ми кажемо: спершу повеселися, а тоді вже йди гарувати. Бо свою роботу можна виконати значно краще, коли перед тим як слід розважитися.

— Якщо ти збираєшся заміж за пастора, — відповіла тітонька Джеймсіна, підхоплюючи Джозефа та своє в’язання й скоряючись неминучому з тією чарівливою смиренністю, що робила її справдешньою королевою між усіма матронами, — то мусиш відмовитися від таких висловів як «гарувати».

— Чому? — простогнала Філ. — Чому всі вважають, що дружина пастора мусить виголошувати лише солодкаві манірності? Я так не хочу. На Паттерсон-стріт усі вживають жаргон — метафоричну мову, — і коли я не розмовлятиму так само, вони скажуть, що я нестерпно зарозуміла й горда.

— Ти вже розповіла батькам? — запитала Прісцилла, годуючи кицьку Сару ласощами зі свого кошика.

Філ кивнула.

— І що вони сказали на те?

— Мама лютувала, звісно. Але я була непохитна, мов скеля, — я, Філіппа Гордон, котра досі не мала певності щодо жодного свого рішення. Тато був спокійніший. Його батько теж був пастором, тож до священиків він прихильний. Коли мама заспокоїлася, я привела Джо у Маунт Холлі, і вони обоє полюбили його. І все одно мама в кожній розмові натякала йому на те, які великі надії вона покладала на мене. Жахливо. Ох, дівчата, мій канікулярний шлях зовсім не був усипаний трояндами. Та зрештою я перемогла, і в мене є Джо. Все інше не має значення.

— Для тебе, — загадково мовила тітонька Джеймсіна.

— І для Джо теж, — заперечила Філ. — Чому ви досі його жалієте? Я вважаю, що йому слід позаздрити. У моїй особі він отримає розум, дивовижну вроду й золоте серце.

— Ну, ми знаємо, як ставитися до твоїх слів, — поблажливо зронила тітонька Джеймсіна. — Сподіваюся, із чужими ти так не говориш. Що вони можуть подумати?

— І знати не хочу, що вони подумають. Не хочу бачити себе очима інших. Від цього мені напевне майже весь час було б незручно. І я не вірю, що й Бернс у тій своїй молитві був щирий. [37]

— Так, певно, ми всі іноді просимо в молитвах того, чого — якщо тільки відверто зізнатися самим собі — насправді зовсім не хочемо, — просто відказала тітонька Джеймсіна. — Я помічала, що такі молитви — не велика рідкість. Я сама колись просила змоги пробачити одній людині, та потім збагнула, що насправді не хотіла їй пробачати. Коли ж я зрештою щиро цього захотіла, то пробачила їй, навіть не молячись про це.

— Я не вірю, що ви були здатні довго не пробачати, — мовила Стелла.

— Була. Але тримати образи на людей здається такою марною справою, коли постарієш.

— Це дещо мені нагадало, — утрутилася Енн і переповіла історію Джона та Джанет.

— А тепер розкажи нам про ту романтичну сцену, на яку ти так загадково натякала в листі, — мовила Філ.

І Енн виразно розіграла сцену Семюелевого освідчення. Дівчата аж вищали від сміху, усміхалася й тітонька Джеймсіна.

— Негоже глузувати з кавалера, — суворо мовила вона; утім, одразу й незворушно додала: — Хоч я сама завжди так робила.

— Розкажіть нам про ваших кавалерів, тітонько, — попросила Філ. — У вас, напевне, багато їх було.

— Не лише було, — відказала тітонька Джеймсіна, — у мене й зараз вони є. У моєму селі живуть три старих удівці, що вже віддавна ніжно на мене поглядають. Не думайте, дітки, що кохання — це тільки ваша справа.

— Удівці й ніжні погляди — це так неромантично звучить, тітонько.

— Звісно, та й молодь не завжди романтична. Принаймні якщо казати про деяких кавалерів моєї юності. Сердешні хлопці — як безжально я тоді глузувала з них! Був такий Джим Елвуд — завжди мов сновида, нічого не тямив, що діється довкола нього. Він збагнув, що я відмовила йому лише за рік потому, як я це зробила. Потім він одружився, і якось надвечір їхав із жінкою із церкви, а вона раптом випала із саней — то він і цього не помітив. Ще був Ден Вінстон. Знав геть усе — що діється в цьому світі, і що напевне чекатиме нас у прийдешньому. Він міг дати відповідь на будь-яке запитання, навіть на те, коли настане Судний День. Мільтон Едвардс був гарний хлопець, і мені подобався, та за нього я не вийшла. По-перше, йому завжди був потрібен тиждень на те, щоб зрозуміти жарт, а по-друге, він так і не освідчився. Горацій Рів був найцікавіший з усіх моїх кавалерів. Та коли він щось розповідав, то оздоблював свою історію такою незліченною кількістю деталей, що годі було зрозуміти, бреше він чи просто має надто багату уяву.