Воїни задумалися. Нарешті щербатого осінило.

— Королева-Мати та її жриці, коли хочуть поговорити з духами, п'ють джуку.

Принести тобі джуку?

— Принеси! — Розпорядився Річард. — Мені теж треба поговорити з духами.

Не хотілося б зробити щось не так і накликати на вас гнів духів.

Порадившись, стражники погодилися, що це цілком розумне побажання, тим більше що їхній гість повинен сам зробити обряд, а не просто благословити його, і один з них побіг виконувати доручення.

Решта, посміхаючись, поглядали на полонянку, яка з ненавистю дивилася на них зі свого кута. Один із охоронців дістав з кишені вузьку трубку і лучину. Запаливши лучину від лампи, він запалив трубку і, пускаючи дим, почав безсоромно розглядати жінку.

Річард сидів навпочіпки, поклавши руки на коліна, непомітно торкаючись руків'я меча. Нарешті повернувся четвертий воїн. Він дбайливо ніс обома руками глиняну чашу, прикрашену білим орнаментом.

— Королева-Мати та її жриці погодилися надіслати тобі джуку, щоб ти міг поговорити з духами, — сказав він. Поставивши чашу перед Річардом, воїн вийняв з-за пояса ніж і передав його гостю малахітовою ручкою вперед. — Це — священний ніж для жертвоприношень.

На ручці були вельми майстерно вирізані людські фігури в самих непристойних позах. Річард взяв ножа, і стражник приєднався до трьох своїх товаришів. Той, що сидів ближче всіх до жінки, був явно задоволений, що Королева Мати прислала джуку. Він розуміюче підморгнув Річарду і, піднявши спис, направив його в обличчя жінці.

— Чарівник прийшов принести тебе в дар духам. Але скоро він сам передасть тобі дар духів — своє насіння. Не ображай духів! — Стражник глумливо посміхнувся.

— Ти повинна прийняти його дар. Ну! Живо!

Жінка слухняно лягла на спину і, кинувши на Річарда ненавидить погляд, розсунула ноги. Мабуть, вона добре засвоїла, що з воїнами краще не сперечатися.

Стражник кольнув її списом у стегно.

— Ти що, не знаєш, що робити! — Закричав він. — Не смій ображати нас!

Роби, що слід!

Зберігаючи зовнішній спокій, Річард міцно стиснув руків'я меча. Полонянка насилу перекинулася і стала на карачки. Всі четверо загелготали.

— Лежачи до неї обличчям до обличчя, ти не отримаєш задоволення, — пояснив щербатий. — Вона кусається. А так вона не зможе тебе вкусити, і ти отримаєш від неї все, що потрібно.

Стражники чекали. Річард сидів нерухомо.

— Хіба ви не розумієте, бовдури? — Заговорила раптом жінка. — Він не хоче покривати мене, немов пес, у вас на очах. — Вона глузливо поглянула на Річарда. — Він боязкий і боїться зганьбитися!

Тепер всі погляди були звернені на Річарда. Він же, до болю в руці стискаючи руків'я меча, намагався зберегти безпристрасне обличчя, але лють чарівного клинка вже кипіла в його жилах. Щербатий засміявся:

— Може, вона і права! Він ще молодий. А раптом він і справді не звик, щоб інші спостерігали, як він насолоджується?

Річарду ставало все важче стримувати себе. Треба було щось придумати. Він узяв в руки чашу з джуку і заговорив, намагаючись, щоб голос не видав його:

— Духи бажають поговорити зі мною про дуже важливі речі.

Воїни відразу стали серйозні. Вони знали, що їхній гість — чарівник, хоча і не такий молодик, яких вони бачили раніше. Вони не знали меж його могутності, але всі його поведінка вселяло їм смутні побоювання.

— Ми повинні залишити його, — сказав щербатий. — Нехай розмовляє з духами, нехай собі розважається з дикункою, нас це не стосується. — Він вклонився Річарду. — Ми будемо чекати в тій кімнаті, де ти нас вперше побачив.

Стражники урочисто пішли. Коли їхні кроки затихли за дверима, полонянка плюнула, намагаючись потрапити в Річарда.

— Ну, давай, — злобно прошипіла вона. — Доведи, що ти здатний покрити жінку, яка прикута до стіни. Ти все одно не зробиш мені гірше, ніж інші.

Річард злегка пхнув її ногою, змушуючи прийняти нормальне положення.

— Я не такий, як вони.

Жінка лягла на спину і розсунула ноги. Тепер її погляд висловлював презирство.

— Отже, ти хочеш лягти на мене, щоб показати, що ти — краще за інших?

Річард заскрипів зубами.

— Припини! Я тут не для того. Полонянка сіла. Хоч вона й намагалася триматися незалежно, Річард помітив, що їй стало страшно.

— Значить, ти відразу принесеш мене в жертву? Тільки зараз він зрозумів, що все ще стискає руків'я меча. Він розтиснув руку, і магічний гнів зник.

Заспокоївшись, Річард вилив джуку на брудну підлогу і сказав:

— Я хочу витягти тебе звідси. Мене звуть Річард. А тебе як?

— Навіщо тобі знати, як мене звуть? — З підозрою в голосі запитала полонянка.