— Проведіть його у великий кам'яний будинок, — веліла Дю Шайю.

Річард подивився їй в очі.

— Пробач, що я вбив твоїх чоловіків. Я не хотів цього. Її очі стали такими ж бездонними, як у сестри Верни, відьми Шоти або у Келен. Він знав, що так буває у тих, хто відзначений даром. Вона посміхнулася. Як вона могла посміхатися зараз?

— Вони були найбільш гідними з бійців бака-бан-мана, — сказала вона. — Їм випала честь навчати Кахаріна. Вони віддали свої життя заради свого народу. Вони увінчали себе славою і будуть жити в наших легендах. — Вона торкнулася рукою його оголених грудей. — Тепер моїм чоловіком будеш ти!

Річард здивовано втупився на неї:

— Що?

— Я ношу молитовне сукню. Я жінка, присвячена духам. А ти — Кахарін.

Ти мій чоловік по древньому закону.

Річард похитав головою:

— Але я не можу. У мене вже є…

Він осікся. Келен прогнала його. У нього нікого немає.

Вона знизала плечима:

— Могло бути й гірше. Остання жінка, яка носила молитовну сукню, була зморшкуватою, беззубою старою. Я сподіваюся, тобі приємно дивитися на мене, і я зможу принести радість твоєму серцю. Але я повинна належати Кахаріну, і ні ти, ні я не можемо змінити це.

— Ні! — Річард озирнувся, побачив свою сорочку і знову надів її.

Сестра Верна, що стояла на краю галявини, насторожено стежила за ним. Він повернувся до Дю Шайю:

— Зараз у мене є інші справи. З вбивствами покінчено. Ми з сестрою Вірною повинні потрапити до Палацу. Дю Шайю поцілувала його в щоку. — До зустрічі, Річард Шукач, Кахарін і мій чоловік!

Річард і сестра Верна дивилися з зеленого пагорба на долину. Там, внизу, виднілося величезне місто. У променях призахідного сонця сяяли черепичні дахи.

Річард ще ніколи не бачив міста з такою впорядкованою забудовою. На околицях будинки були маленькі, але чим ближче до центру, тим вони ставали більше і красивіше. Навіть тут, на пагорбі, чути було гул тисячного натовпу і гуркіт кінних возів. Видовище настільки захопило Річарда, що він навіть забув, що прийшов сюди не по своїй волі. Здавалося, це місто не можна оглянути повністю, навіть якщо ходити по ньому кілька днів.

Внизу, звиваючись, текла річка, і частина міста на дальньому березі була приблизно вдвічі більше, ніж на їхньому. У дельті цієї величної річки розташовувалися портові будівлі: на березі і на воді виднілося безліч човнів і величезних суден під білими вітрилами. Серед них були навіть трищоглові кораблі. Річард і не знав, що кораблі бувають такі великі.

Вдалині, на горизонті, він побачив море, освітлене сонцем.

На одному з островів височів величезний палац, схожий швидше на фортецю.

Стіни, фортечні вали, башти, криті дворики становили ціле містечко з гаями, галявинами і ставками. Палац-фортеця панував над островом, придушуючи його своєю міццю. Звідси, зверху, коли вулиці міста, що розходяться від центра в усі сторони, здавалися тонкими, палац цей нагадував великого павука, що зачаївся посеред павутини.

— Он Палац пророків, — сказала сестра Верна.

— Тюрма, — кинув Річард, не дивлячись на неї. Не звертаючи уваги на його зауваження, вона продовжувала:

— Місто називається Танімура і стоїть на річці Керн. Сам же палац стоїть на острові Халзбанд.

— Ось як! — Вигукнув вражений Річард. — Схоже на злий насмішку!

— Чому? Хіба «Халзбанд» має якесь особливе значення?

— Так називають нашийник, що надягають на мисливського яструба.

Вона знизала плечима:

— Ти надаєш занадто багато значення дрібниці.

— Так? Ну що ж, подивимося.

Коли вони дісталися нарешті до місць, знайомих сестрі, провідники бака-банмана покинули їх. У густих лісах, де до того ж багато боліт, було дійсно легко заблукати. Втім, Річард відчував себе як вдома.

Єдиний раз за час їх дводенного подорожі сестра Верна сказала Річарду, що шкодує про те, що йому довелося вбити тридцять чоловік.

Розчулений і трохи здивований її щирістю, він подякував їй.

Зараз, дивлячись на родючу долину, яка простягалася внизу, він запитав:

— А чому я не бачу тут розораних полів? Адже для такої кількості народу треба багато їжі.

Сестра Верна показала на дальню частину міста.

— Полів багато по ту сторону ріки. По цей бік немає спокою ні для людей, ні для тварин. Від бака-бан-мана виходить постійна загроза.

— Так вони тут не обробляють землю тільки тому, що бояться бака-банмана?

— Бачиш он там темний ліс? — Простеживши за її поглядом, Річард побачив безліч величезних, кострубатих, оброслих мохом дерев. Ліс дійсно здавався темним і похмурим. — Це Хагенський ліс. Він тягнеться на кілька миль. Бережись цього лісу! Всі, хто зустрічав там захід сонця, гинули. Багато хто загинув ще до заходу сонця.