Шрифт:
Поки старші розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотів, молодь досхочу пустувала: в одному місці парубки оточували декількох дівчат, в іншому навпаки – дівчата ловили парубка… Сміх, шум, гамір, лемент!
Свято вдалося на славу.
Наступного ранку підпилі гості просипалися пізно. Багато хто взагалі не міг зміркувати, де перебуває, а потім довго згадував, який чорт заніс його у Леміш.
Але все-таки найнесподіванішим виявилося пробудження лакея Мишані: на сіннику поруч із ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж ні: жінка, яка начебто міцно спала, миттю схопила його за штани, настільки міцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрідного брата самої господині. Молодка підняла неймовірний галас, на який збіглися всі, хто перебував поблизу, і потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародної української мови лакей анічогісінько не зрозумів у цій тарабарщині.
Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:
– Доведеться тобі оженитись, інакше не три, а всі сім шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пізно…
Приголомшеному Мишані нічого іншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душі фаворита імператриці Олексія Григоровича, його ненормальну матір й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, ніж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишані…
От хіба що гості трохи перемінили вбрання, вдягнувши подарунки, привезені Наталею зі столиці! І хоча нічні очіпки виглядали на чарівних голівках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирішив, що ліпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…
А ще через день із Санкт-Петербурга на змиленому гнідому коні примчав гонець, який привіз у Леміш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столиці.
Отак, доволі буденно, в житті хутірського підлітка Кирилка закінчився чорний період убогості й незаможності, замість нього почалася смуга сходження до неймовірного багатства й голосної слави…
Глава 3
Ця страшна таємниця!..
Олександро-Невсъка лавра й її околиці поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1742 року
Йому потрібно було поквапитись: отець Феодор відривати від справ по дрібницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…
Григорій визирнув з віконця легкої кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вітром, він не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучніше:
– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаємося, немов дохлі мухи?! Вівса ти коневі не насипав, чи що, шельмо?..
– Куди вже швидше?! Ніч, місяць за хмари сховається – нічого не буде видно.
– А куди дивитися?! Дорога прямо через ліс прорубана, нікуди не звертає. Їдь прямо, і край!
– Ех-х-х!..
Слуга не ризикнув більше сперечатися з паном, а тільки шмагнув батогом коня. Той ображено заіржав: мовляв, і без того тягну, навіщо мене бити?! Тільки тоді Григорій повернувся на місце й заходився щосили розтирати обморожені щоки. Мужикові добре, його обличчя від вітру борода захищає. А от панам належить гладко виголеними ходити відповідно до моди, заведеної ще покійним государем Петром Олексійовичем. Підеш врозріз із модою – оконфузится.
Хоча при тутешньому кліматі безбородим іноді доводиться ой як несолодко! Та й взагалі, змерз він щось…
І все ж таки, навіщо його покликав отець Феодор?..
Повернутися з-за кордону Григорій мав ще тиждень тому, однак у дорозі через пургу надовго застряг у якийсь безвісній, Богом позабутій дірі. Вимушене неробство стомило його гірше, ніж найважча фізична робота. Діставшись нарешті до своєї маленької кімнатки на території Академії, Григорій заходився розпаковувати речі, найбільше мріючи роздягнутися й завалитися спати, тому що завтра з самого ранку збирався відвідати родину: дуже вже нудьгував по доньках! Та й подарунки закордонні їм треба було віддати, а дружині – піднакопичені грошики. А ще дні через три планував зробити собі приємність, якої мимовільно був позбавлений у дорозі: повернутися назад в Академію й засісти за дослідження…
Зненацька у двері постукали.
– Хто там? – запитав Григорій не занадто люб'язно.
– Пане, ви тут?.. – донісся з коридору невпевнений голос Тихона.
– Дурень! Де ж мені ще бути, коли я з кімнати відповідаю?!
Тоді він і згадав отця Феодора, який серед людських пороків чи не найбільше ненавидів саме тупість…
Дійсно, згадав – але дотепер не міг зрозуміти, було це чистою випадковістю або ж він уже тоді нутром відчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..
– Отож я й дивлюся, що пан за всіма прикметами неначебто вдома, – пробубонів Тихін, переминаючись на порозі.
– Добре вже, говори, чого тобі? А то краще пішов би відпочити. Ніч надворі, а ти, мабуть, не менше від мене в дорозі вимотався, а?
– Відпочити б справді не завадило, от тільки…
Слуга чомусь зам'явся.
– Що там сталося? – запитав Григорій доволі сухо: саме такий тон незмінно протвережував Тихона, змушував підтягнутися й зібратися з думками. От і тепер слуга відрапортував майже чітко: