— Мені дуже шкода вас покидати, — жалібно промовила вона.

— Ну, звичайно ж, шкода; це так природно. Гадаю, навряд чи комусь на світі щастить зазнати так мало клопотів, як тобі, відколи ти увійшла до цього будинку.

— Сподіваюся, я не була невдячною, тітонько, — скромно сказала Фанні.

— Ні, моя люба; певно, що ні. Я завжди вважала тебе доброю дівчинкою.

– І я ніколи більше тут не житиму?

— Ніколи, моя люба. Але не сумнівайся, тобі й там буде добре. Я не бачу для тебе особливої різниці, де жити, — в цьому домі чи в іншому.

Фанні вийшла з кімнати зажурена; вона не вірила, що ця різниця буде такою вже непомітною, і думки її про життя з тітонькою Норріс були аж ніяк не веселі. Зустрівши Едмунда, вона розповіла йому про своє лихо.

— Кузене, — мовила вона, — у моєму житті має статися одна зміна, і дуже неприємна! І, хоч досі твої слова часто змушували мене примиритися з тим, що спершу було мені осоружне, цього разу ти не зможеш мене переконати. Я мушу переселитися до тітоньки Норріс.

— Справді?

— Так; тітонька Бертрам сьогодні сказала мені про це. Вони вже домовилися. Я маю покинути Менсфілд-парк і жити в Білому будиночку, мабуть, щойно вона туди переїде.

— Що ж, Фанні, якби це рішення не було таке прикре для тебе, я б міг його лише схвалити.

— О ні, кузене!

— Усе свідчить на його користь. Тітонька вчинить дуже розумно, якщо візьме тебе до себе. Вона шукає друга і компаньйонку саме там, де слід, і я радий, що її любов до грошей цьому не завадила. Ти будеш для неї тим, чим повинна бути. Сподіваюся, це не надто тебе засмучує, Фанні?

— Навпаки, дуже засмучує! Не можу я цьому радіти. Я люблю цей дім і усе в ньому; а там я нічого не любитиму. І ти знаєш, я завжди почуваюся з нею незручно.

— Не будемо говорити про те, як вона поводилася з тобою, коли ти була дитиною; вона і з нами так поводилася — чи майже так. Вона ніколи не вміла бути привітною з дітьми. Але зараз ти в тому віці, коли до тебе потрібно ставитися краще; і, як на мене, вона вже так і робить; а якщо ти станеш її єдиною компаньйонкою, вона цінуватиме тебе по-справжньому.

— Мене ніхто ніколи не цінуватиме.

— А що цьому заважає?

— Усе! І моє становище… і те, що я така нерозумна, незграбна…

— Щодо твоєї нерозумності та незграбності, люба моя Фанні, повір мені, в тобі немає й сліду подібних рис; або ж ти неправильно їх називаєш. Немає жодної причини, з якої ті, хто тебе знає, не змогли б тебе оцінити. Ти маєш здоровий глузд і щире серце, і я певний, що ти ніколи не відплатиш невдячністю за чужу доброту. Я не уявляю, хто б міг бути кращою за тебе подругою і компаньйонкою.

— Ти надто добрий до мене, — мовила Фанні, зашарівшись від такої похвали. — Не знаю, як тобі й дякувати за те, що ти про мене такої гарної думки. О, кузене, якщо мені доведеться поїхати, я пам’ятатиму твою доброту завжди — до останньої хвилі мого життя!

— Авжеж, сподіваюся, у такій далині, як Білий будиночок, ти не забудеш про мене. Ти говориш так, наче їдеш звідси за двісті миль, а не на інший бік парку; але ж ти все одно будеш з нами — майже так, як була досі. Обидві сім’ї зустрічатимуться щодня; єдина зміна, що на тебе чекає, — це необхідність самій приймати рішення; але тобі потрібно цього навчитися. Туттобі завжди є за кого сховатися; а з тітонькою ти вже сама відповідатимеш за себе.

— О, не кажи так!

— Я повинен — і дуже радий це сказати. Місіс Норріс тепер значно більше пасує піклуватися про тебе, ніж моїй матінці. Такий у неї характер: вона може чимало зробити для тих, до кого справді прихильна; і вона привчить тебе цінувати твої природні риси, як вони того варті.

Фанні зітхнула.

— Я не можу так дивитися на ці речі; але вірю, що ти, певно, судиш про них вірніше за мене, і дуже тобі вдячна, що намагаєшся примирити мене з ними. Якби тільки я могла думати, що тітонька справді мене полюбить, це було б чудово — відчувати, що я комусь потрібна! Я знаю, тут я не потрібна нікому; і все-таки я дуже люблю це місце.

— Але ж ти його не покидаєш, Фанні, ти розлучаєшся тільки з будинком. Ти зможеш, як і раніше, гуляти в парку чи в саду; навіть для такого вірного серденька, як твоє, це зміна невелика. Ти будеш гуляти тими самими алеями, брати книги в тій самій бібліотеці, і бачитися з тими самими людьми, і кататися на тому самому конику.

— Так, справді. Мій старенький сірий поні! О, кузене, коли я згадую, як боялася їздити верхи, як страшно мені було слухати, коли казали, що це піде мені на користь, — варто було дядечкові заговорити про коней, я вже тремтіла з переляку, — і коли думаю, як ти хотів завжди розвіяти мої страхи, умовляв мене не боятися й переконував, що мені сподобається їздити, я відчуваю, що ти завжди правий, і сподіваюся, що твоє судження справдиться й цього разу.