Останній місяць Борис працював не знаючи ні дня, ні ночі. Він таки вирішив захистити кандидатську дисертацію, хоч не знав, нащо йому це. А може, й згодиться. І захистив.

Борис перший день на роботі. Редактор — повнуватий, з залисинами, сухий чоловік — познайомив його з колективом. Колектив невеликий — дев’ять творчих працівників і майже стільки технічних: стиліст, коректор, технічний редактор, друкарки… І першого ж дня зазнав неприємності. На його столі задеренькотів телефон, — він сидів у одній кімнаті удвох з заступником редактора. Борис узяв слухавку. Неприємний, різкий голос розпитував його: хто він такий, звідки, рік народження та інші біографічні дані, а потім ще й сказав, що він не може сидіти в редакції, бо ще не затверджений у ЦК, у нього, нехай прийде в кабінет 325. Борис увійшов до сусідньої кімнати, а там реготів за столом літпрацівник Колотило — сухорлявий, тонкогубий, лисий, як пізніше довідався Борис, редакційний гострослов. Він реготівся й розказував, як розіграв Бориса, як той розповідав свою біографію, як вибачався. Борис зрозумів: якщо він одразу не одплатить Колотилу, то стане мішенню для його дотепів назавжди. Йдучи на роботу, він зустрів свою знайому Тамару, яка працювала в сусідній редакції, і попросив її, щоб подзвонила ось по такому телефону Колотилу й сказала: «Я як головний бухгалтер затримую вашу зарплату, бо ви невчасно подали звіт. До того ж ви сутяжник».

— Скажіть оце, і все, покладіть слухавку.

Зайшов до кімнати, де сидів Колотило. Той гамселив кулаками по столу:

— Курва, зараза, яке її діло. Дивись, ще й телефон знайшла. Я зараз піду їй зуби повибиваю. Я її, — й підвівся.

Борис зачекав, доки той дійде до дверей, а тоді мовив:

— Захаре, на перший раз я тобі зарплату віддаю, але якщо ти ще раз будеш так ослить, то можу й не віддати.

Всі реготали.

Але з другим працівником, завідуючим відділом Федором Дроботом, було складніше: Дробот — інвалід війни, без лівої ноги — протез, кандидат наук, крутолобий — той лоб насамперед впадає у вічі — жовчний, завжди сердитий, різкий — його побоюються всі в редакції. І саме матеріали його відділу редактор попросив Бориса прочитати після набору. Секретар має читати матеріали всіх відділів, але в жодній редакції секретар цього не робить, Борис знав це, а от матеріали Дробота редактор чомусь доручив йому прочитати. Борис розумів, що його могло чекати. Й ті матеріали читав не тільки три відведені для цього дні, а й суботу та неділю, ходив до наукової бібліотеки, вивчав твори, про які написано статті, джерела, статті інших авторів. І поклав вичитану верстку Дроботу на стіл, в ній він обережно, олівчиком зробив ряд виправлень, уточнень. Це була зустріч із шаблезубим тигром. І Дробот гримів на всю редакцію, гатив палицею по столу, по рукопису.

Редактор запитав:

— Що таке, Федоре Трохимовичу?

— Як що?! Чого він лізе, що він тямить, наставив тут дурних галочок, наробив безглуздих правок.

Редактор стримано сказав:

— Ходімте до мене. І ви, Борисе.

Розіклав сторінки на приставленому столику, тицьнув олівцем.

— Це?

— Неправильна дата. Ця книжка вийшла на десять років раніше.

— Ви певні, ви звірили?

— Так.

— А це?

— Неточна цитата з Драгоманова.

— Та звідки ти знаєш, що неточна? — гримнув Дробот.

— Вона викривляє зміст.

— А ми зараз перевіримо. Драгоманов у нас є, — і поліз до шафи. — Так… так…

— Борис Шустер правий.

— Я не зобов’язаний звіряти цитати.

— Але зобов’язані примусити зробити це автора. І ви, замість подякувати Шустеру, громите палицею стола. А це?

— Просто коректорська помилка. Там не треба «не», — Борис тихо.

— Ось що, Федоре Трохимовичу. Я не буду дивитися далі, а ви сядьте вдвох з Борисом Васильовичем і все передивіться.

Передивившись, Борис сказав Дроботу:

— Я, Федоре Трохимовичу, цього не хотів. Я тільки акуратненько робив виправлення.

Після цього Борис здобув у редакції авторитет.

Від Діни лист. Сухий, в основному про практику, але Борисові він здався квітучою гілкою бузку. Написав їй, не втримався, похвастався, що він — кандидат наук.

І ще кілька балів я заробив у колективу. Мали відправити автору рукопис яко слабкий. Але його протримали шість місяців. Усе обіцяли опублікувати. А тепер… І я спалахнув. Сам не знаю, як це сталося.

— Шість місяців водили людину за носа! До того ж це його дисертація, публікація йому потрібна для захисту.

Врешті редактор сказав:

— Ну… ви праві. Візьміть і допрацюйте.

Всі погодилися. Я попрацював, рукопис опублікували, автор знав, кому зобов’язаний, був безмежно вдячний. І вся редакція зітхнула полегшено.

Поволі знайомився з авторами журналу.

Перший був колишній студент-однофакультетник, Листопад, старший на рік. Борис привітався з ним холодно: пам’ятав, як через нього був виключений з комсомолу й університету студент Грек. У нього в чемодані знайшли працю Грушевського, на це вказав Листопад. Красунчик, чепурун, дівчачур. Коли на зборах хтось запитав Листопада, звідки він знав про те, що в чемодані Грека лежить книга Грушевського, той відповів: «А яким би я був комсомольцем, щоб не знав, що лежить у чемодані сусіда».

Борис розповів про це Дроботу, й той сказав:

— На поріг не пускати його ми не можемо, але далі порогу ходу не давати.

Час був задимлений, як і всі попередні роки, але з тихих плес уже повівали свіжі озонні вітри шістдесятництва. Здебільшого на цих вітрах напинали свої вітрила молоді люди, інтелігенти — студенти, аспіранти, науковці. Влада намагалася згорнути ті вітрила, але скрізь появлялися нові й нові.

Літучка. Редактор ходить по кабінету, вичитує працівникам їхні помилки, недохопи. Його голос гримить осіннім громом. І раптом у паузу «доброзичливим» голосом впадає Дробот:

— Іване Івановичу, ви такий стрункий чоловік, а пузце у вас росте. Мабуть, їсте багато картоплі.

Це він у такий спосіб збиває з нього начальницький тон, начальницьку пиху. Редактор на мить збивається, ніяковіє:

— Це не має ніякого відношення до нашої розмови.

Й далі крокує по кабінету, закинувши руками назад поли піджака. По якомусь часові Дробот вклинюється знову:

— Підкладка у вас на піджаку розірвана, скажіть жінці, нехай зашиє. Чи вона не вміє?