— Хлопці, а що було б, якби я тут дещо поправив? — ці слова, мабуть, вирвалися несамохіть. Майнуло в душі: «Все одно розганяють. То, може, нехай тільки мене, а не всіх». Після печатки цензора він не має права поправити жодного слова, це — кримінал.

— Було б три пляшки столичної, — відказав плечистий хлопець з темним лицем.

— Хлопці, буде чотири.

Борис заходився читати і правити історичний нарис. Читав. «А козаки йдуть, йдуть, над ними мають корогви, а степ лежить без кінця-краю». Після «А козаки йдуть, йдуть» Борис все подальше викреслює і вгорі пише: «А тепер там трактори гудуть, гудуть…» В інших місцях співали дроти високовольтної передачі, і скрекотали комбайни, і дзвеніла радісна колгоспна пісня. Борис ще раз прочитав свої правки-додатки, хлопці заматрицювали, він купив чотири пляшки «Столичної».

Коли надійшов сигнальний примірник журналу, він узяв його й пішов до куратора.

— Петре Трохимовичу, ну що такого ви тут знайшли, — розгорнув журнал. — Я вас дуже прошу: подивіться ще раз.

Той пробіг очима одну сторінку, другу, третю.

— Тут все в порядку. Але ж…

— Це ж, Петре Трохимовичу, виробничий процес. Ми над матеріалом ще працювали.

— Чого ж ви мені не сказали?

— Та ви так на мене кричали, що я злякався й вибіг надвір.

Одначе ще тижнів два Борис спав погано. А що, коли цензор прочитає сторінки? Як правило, після другої верстки він їх не читав. Не читав і цього разу.

Стояв на своєму улюбленому місці над урвищем, над Дніпром. Колись йому здавалося, що він злітає звідси вгору, вище й вище. З буслами, з журавлями вслід за їхнім клекотом. А зараз?! Ніби зривається і падає вниз. Із задуми вивела пісня. Вона зринула десь внизу, старовинна козацька пісня, яка колись на орлиних крилах летіла над степом, на лебединих — над Дніпром; це була пісня волі, з нею запорожці ходили через море на Царгород, ковиловим степом на Крим, курними шляхами на Варшаву та Відень…

І як же вона контрастувала з тим, що діялось нині, коли стали нащадки тих звитяжців у цьому місті і скрізь на цих землях. В нього аж сльози виступили на очах, і крізь них бачив великий човен і біле вітрило на Дніпрі, в ньому хлопці вели пісню. Вели дружно, дзвінкий, чистий тенор підносив її високо-високо, й вона летіла на невидимих крилах понад Дніпром, куди летіли журавлі і лебеді. Й він враз подумав: а може, вона ще набере сили, а може, ще полетить над всім краєм і люди, співаючи її, вільно розправлять плечі та груди. Але коли? Як?

Йшов у Лавру, в історичну бібліотеку. По обидва боки входу до лаври — старці. Роздав дрібні, які були в кишені, жінці з дитиною поклав на розіслану чорну хустку карбованця, й діду без ноги також. Зайшов у закритий дворик. Там, неподалік від входу до бібліотеки, — капличка, під нею сидів чоловік з більмом на оці, біля нього кашкет, чоловік, з усього видно, ще не звик жебрати, побачивши Бориса, опустив голову, відвернувся. Зазвичай старці дивляться просто в очі, тиснуть на душу. Та й сидів він у неприбутковому місці: хто сюди ходить? Студенти, один-два науковці. Борис вже минув його, ступив на перший східець, як щось ворухнулося у пам’яті… Ніс з горбинкою, зрослі брови, ямка на підборідді. І очі. Ну, одне з більмом. Тоді більма не було. Ступив назад, приглядався. Підійшов.

— Здрастуйте, дядьку Терешку.

Терешко тіпнувся. Мовчав.

— Ви ж — Терешко? Ну, напевне. А пригадайте село Рожни, хату і сад, велика яблуня антонівка майже в кінці, а за садом окопи, і в тих окопах червоноармійці. Один з петеером — приклад ватою обкладений і бинтами обмотаний, щоб менша була віддача в плече. А на яровому полі — два підбиті німецькі танки. Я просив у вас прицілитися з тієї — протитанкової рушниці. Носив вам їсти: мати варила картоплю і давала кисляк у глечику, хліб, огірки. І трусив антонівки.

Ціле крапчасте око заблимало повікою:

— Боря?!

— А то хто ж. Вставайте, підемо.

— Куди?

— Як куди, до мене. Вставайте, вставайте. Що вас сюди привело?

І Терешко розповів, що приїхав добиватись пенсії, пенсія в нього дуже мала, бо у війну попав у полон, а полон, відтак і всю війну, у стаж не зараховують.

— Я й по найму у військовій частині працював, всілякий мусор вантажили на машини й вивозили. Опромінився.

— Тож вам повинна бути надбавка на пенсію.

— Яка там надбавка… Нам дали дозиметри, які показували не більше дванадцяти мілірентген. На дванадцяти зупинялися. І справок нам ніяких не дали. А тепер кажуть: у вас було тільки дванадцять мілірентген. Ну от я приїхав сюди… Ходжу по кабінетах, за тиждень стратився.

— А де ви ночуєте?

Терешко зам’явся:

— На вокзалі або в бур’яні за вокзалом.

Але до Бориса довго йти не хотів. Урешті Борис таки привів його. Й дуже зрадів, що Діна не надулася, не сердилася, а сказала: